Читати книгу - "Біле Ікло"

— Диявол, а не собака цей Шпіц! — сказав Перро. — Він колись загризе Бека.

— А в Бекові сидять два дияволи! — відгукнувся Франсуа. — Я за ним спостерігаю увесь час, і знаєш, що я тобі скажу? Одного чудового дня він так озвіріє, що вхопить твого Шпіца, розжує й виплюне на сніг. Слово честі!

Відтоді між Беком і Шпіцом розпочалася відкрита війна. Шпіц був ватажком запряжки, тож бачив у цьому дивному південному псові загрозу своїй першості. Дивному, бо дотепер жоден південний пес, — із тих, яких доводилося бачити Шпіцові, а бачив він їх дуже багато, — не міг змагатися з місцевими собаками ні на табірних стоянках, ні в дорозі. Всі ці прибульці з теплих країв були надто розпещені й гинули від непосильної роботи, морозів, голоду. Бек був винятком.

Він усе витримав, пристосувався до нового життя і навіть не поступався жителям півночі силою, лютістю й хоробрістю. Притому він полюбляв владу, а кийок людини в червоному светрі, вибивши з нього колишню безрозсудну відвагу й запал, зробив його особливо небезпечним супротивником. Він був надзвичайно хитрий і, прагнучи до першості, умів вичікувати зручного випадку з тією терплячою наполегливістю, якої бракує дикунам.

Бій за першість неминуче мав відбутися, і Бек прагнув цього, бо таку вже мав вдачу. А ще тому, що його охопила та незбагненна гордість, котра спонукає їздових собак до останнього подиху не звертати зі шляху, з радістю носити свою збрую і помирати з горя, якщо їх виженуть із запряжки. Ця гордість прокидалася і в Дейвові, коли його впрягали на місце корінника, вона змушувала Соллекса тягти нарти, напружуючи всі сили. Вона надихала всіх собак, коли приходив час вирушати в дорогу, і перетворювала похмурих і дратівливих звірюк у сповнених енергії, честолюбних і невтомних трудівників. Ця гордість підстьобувала їх упродовж усього дня і зникала лише ввечері, на привалі, поступаючись місцем понурому занепокоєнню й невдоволенню. Ватажок Шпіц з цієї професійної гордості кусав тих собак, які збивалися з ноги й плуталися в посторонках або ховалися уранці, коли потрібно було запрягатися. З того ж почуття гордості Шпіц боявся, щоб Бека не поставили ватажком замість нього, а Бек прагнув стати ватажком.

Бек тепер відкрито домагався місця ватажка. Він ставав між Шпіцом і ледарями, яких той хотів покарати, і робив це навмисне. Якось уночі випало багато снігу, і вранці ледащо і шахрай Пайк не прийшов до нарт. Він сховався у норі глибоко під снігом, і Франсуа марно шукав і гукав його. Шпіц мало не сказився. Він гасав табором, обнюхуючи й розкопуючи кожне підозріле місце, і гарчав так люто, що Пайк, чуючи це гарчання, тремтів од страху у своїй норі.

Коли ж його нарешті витягли звідти й Шпіц налетів на нього з наміром дати йому прочухана, Бек раптом із не меншою люттю кинувся між ними. Це був такий несподіваний і спритний маневр, що Шпіц не встояв на ногах. Пайк спочатку огидно тремтів од легкодухого страху, однак щойно побачив такий відкритий заколот, відразу збадьорився і напав на поваленого ватажка. Забувши правила чесного бою, Бек теж кинувся на Шпіца. Хоча Франсуа потішила ця сцена, одначе він вважав за потрібне встановити справедливість, а тому щосили стьобнув Бека батогом. Проте це не відірвало Бека від супротивника, і Франсуа пустив у діло держак батога. Від того удару Бек відлетів назад. Батіг ще довго гуляв по ньому, а тим часом Шпіц як слід провчив ледачого Пайка.

Наступними днями, поки вони йшли до Доусона, Бек втручався щоразу, як Шпіц карав собак. Але робив це хитро — тільки тоді, коли Франсуа не було поблизу. Замаскований бунт Бека послужив сигналом до непокори, і дисципліна в запряжці падала. Трималися лише Дейв і Соллекс, решта собак поводилися дедалі гірше. Все пішло шкереберть. Сваркам і гризні не було кінця-краю. Атмосфера нагніталася — і за всім цим стояв Бек. Через нього Франсуа не знав спокою, увесь час побоюючись, що вони зі Шпіцом зійдуться не на життя, а на смерть. Погонич розумів, що рано чи пізно це неодмінно станеться. Не раз він уночі вилазив із спального мішка, зачувши шум бійки і побоюючись, що Бек зчепився з ватажком.

Однак цього не сталося. Коли одної похмурої днини вони нарешті прибули до Доусона, великий бій усе ще був попереду.

У Доусоні було багато людей і ще більше собак, і Бек зауважив, що всі собаки працюють, тут це було звичайним явищем. Цілий день довгі собачі запряжки проїжджали головною вулицею, і навіть уночі не вщухав дзенькіт дзвіночків. Собаки везли колоди для будівель, дрова і всілякі вантажі на копальні. Вони виконували роботу, яка в долині Санта-Клара призначалась для коней. Траплялися між ними й жителі півдня, але здебільшого тут були пси місцевої породи, нащадки вовків. З настанням темряви о дев’ятій, о дванадцятій та о третій годині ночі вони заводили свою нічну пісню, моторошне й таємниче виття. І Бек залюбки приєднував свій голос до цього моторошного хору.

У такі ночі, коли над головою крижаною загравою горіло північне сяйво і зірки від холоду танцювали в небі, а земля мерзнула під сніговою ковдрою, ця собача пісня могла видатися покликом самого життя, якби не її мінорний тон, її протяжливі й тужливі переливи, схожі на ридання. У ній звучала скарга на життя, на тяжкі муки існування. То була стара пісня, давня, як їхня порода на землі, одна з перших пісень молодого світу, коли всі пісні були сповнені туги. Пронизана скорботою незліченних поколінь, ця пісня хвилювала Бека. Разом із чужими собаками він стогнав і завивав од тих самих мук буття, від яких вили його дикі пращури, від того ж забобонного страху перед таємницею непроглядного мороку й холоднечі. Такий настрій був свідченням того, що він повертається до тих диких, первісних часів, коли виникло це виття.

Через сім днів після прибуття в Доусон вони знову спустилися на кригу Юкону й вирушили назад, до Дайє і Солоної Води. Тепер Перро віз ще терміновішу пошту, ніж та, котру він доправив у Доусон. Він увійшов в азарт і вирішив поставити річний рекорд швидкості. Цьому сприяв ряд обставин. Після тижневого відпочинку собаки відновили свої сили й перебували у чудовій формі. Стежина, яку проклали вони в снігу, була вже добре утрамбована іншими мандрівниками. До того ж на