read-books.club » Пригодницькі книги » Пригоди Піноккіо 📚 - Українською

Читати книгу - "Пригоди Піноккіо"

243
0
В нашій бібліотеці можна безкоштовно в повній версії читати книжку українською мовою "Пригоди Піноккіо" автора Карло Коллоді. Жанр книги: Пригодницькі книги / Дитячі книги. Наш веб сайт read-books.club дає можливість читати повні версії улюблених книг на Вашому гаджеті (IPhone, Android) або комп’ютері абсолютно безкоштовно, без реєстрації та СМС.

Шрифт:

-
+

Інтервал:

-
+

Додати в закладку:

Додати
1 ... 14 15 16 ... 32
Перейти на сторінку:
та великодушні люди, як я, не зважають на подібні дрібниці.

Потім він підійшов до Піноккіо, погладив його по голові й запитав:

— Як ти виявив цих чотирьох злодюжок? А мій Мелампо, мій славний Мелампо жодного разу нічого не помітив!

Дерев’яний Хлопчик міг би дещо відповісти на те… Тобто він міг розказати про ганебну угоду між собакою і куницями, але, пригадавши, що собака вже здох, дійшов висновку: «Яка користь соромити мертвих? Мертві є мертві, тож ліпше дати їм спокій».

— Ти спав чи не спав, коли куниці прийшли на тік? — запитав його селянин.

— Я спав, — доповів Піноккіо, — але куниці розбудили мене своїм шепотом, а одна з них навіть підійшла до собачої будки і сказала: «Якщо ти пообіцяєш нам не гавкати і не будити господаря, то на сніданок матимеш чудову обскубану чубарочку». Уявляєте? Треба ж було додуматися запропонувати мені таке! Дарма що я Дерев’яний Хлопчик і маю купу вад, але ще не докотився до того, аби пособляти злодюжкам та ще й брати від них хабарі.

— То ти славний хлопчина! — вигукнув селянин і поплескав його по плечу. — Такі погляди роблять тобі честь. І на знак моєї вдячності я негайно відпускаю тебе додому.

І він зняв із Піноккіо нашийника.

Розділ 23

Піноккіо оплакує смерть Дівчинки з блакитним волоссям. На голубі він летить до моря і кидається сторч головою у воду, аби врятувати свого батька Джеппетто

Звільнившись од жорстокого й принизливого тягаря нашийника, Піноккіо помчав полями, не спиняючись і на хвилину, поки досяг великої дороги, що веде до будиночка Феї.

Коли ж він опинився на великій дорозі, оглянув рівнину, що простягалася перед ним. Звідси вже ясно виднівся той ліс, де він, на свою біду, зустрів Лисицю і Кота.

Він упізнав верхівку Старезного Дуба, на якому його підвішували, та скільки не дивився, будиночка Вродливої Дівчинки з блакитним волоссям виявити не міг.

Тут серце Піноккіо тривожно тенькнуло — в нього виникло якесь неспокійне передчуття. Він побіг щодуху і за кілька хвилин дістався лугу, де колись стояв будиночок, — бо тепер будиночка не було. Натомість він знайшов невелику мармурову плиту, на якій було витесано скорботні слова:

ТУТ ПОХОВАНО ДІВЧИНКУ З БЛАКИТНИМ ВОЛОССЯМ, ЯКА ПОМЕРЛА В СТРАЖДАННЯХ, БО ЇЇ ПОКИНУВ МАЛЕНЬКИЙ БРАТ ПІНОККІО.

Можете собі уявити, що відчув Піноккіо, коли сяк-так прочитав ці слова? Він упав ниць на землю, тисячу разів поцілував надгробок і залився слізьми. Цілу ніч він невтішно ридав, а коли розвиднілось, усе ще плакав, хоча в нього вже зовсім не залишилось сліз. І його стогони були такі гіркі й проникливі, що луна з пагорбів підхоплювала їх і розносила по всій околиці.

Він причитав:

— О моя люба маленька Феє, чому ти померла? Чому я, такий поганий, не помер замість тебе, такої хорошої?… І де тепер мій тато? О моя люба маленька Феє, скажи, де мені його шукати? Я залишуся з ним назавжди і ніколи, ніколи його не покину, не зоставлю самого… О моя люба маленька Феє, скажи мені, будь ласка, що це неправда, що ти не померла! Якщо ти мене справді любиш, якщо ти любиш свого братика, тоді повернися скоріше! Хіба тобі не жаль бачити мене таким самотнім і всіма покинутим?… Ось прийдуть грабіжники і ще раз повісять мене на гілці, і тоді я справді помру. Що мені робити самому на цім світі? Хто мене тепер нагодує, коли я втратив тебе і батька? Де мені переночувати? Хто мені зшиє нову куртку? Ой леле, було б ліпше, якби я також помер! Так, я хочу померти!.. А-а-а!..

І він у відчаї спробував рвати на собі волосся, та позаяк волосся в нього було з дерева, він не міг запустити в нього пальці.

У цей час над ним пролітав великий Голуб. Він завис із розпрямленими крилами в повітрі й крикнув:

— Скажи, друже, що ти там робиш унизу?

— Ти хіба не бачиш? Я плачу! — відповів Піноккіо. Він підвів голову й обтер очі рукавом куртки.

— Скажи, — не вгавав Голуб, — чи немає серед твоїх приятелів якогось Дерев’яного Хлопчика на ім’я Піноккіо?

— Піноккіо?… Ти сказав «Піноккіо»? — повторив Дерев’яний Хлопчик і схопився на ноги. — Це я!

Почувши таку відповідь, Голуб стрімко шугонув униз і опустився на землю. Виявилось, що на зріст він був вищий навіть за індика.

— То ти знайомий із Джеппетто? — запитав він у дерев’янка.

— Авжеж! Це ж мій татко! То він тобі розповідав про мене? Ти мене приведеш до нього? Він живий? Відповідай мені, будь ласка, він живий?

— Востаннє я його бачив три дні тому, на березі моря.

— Що він там робив?

— Він ладнав маленького човна, щоб перетнути океан. Неборака вже чотири місяці мандрує по землі й шукає тебе. У цих краях пошуки виявилися марні, відтак він вирішив плисти в далекі країни Нового Світу.

— А далеко звідси до моря? — злякався Піноккіо.

— Понад тисячу кілометрів.

— Тисяча кілометрів? О, Голубе, мені б твої крила!

— Як хочеш, я тебе туди доправлю.

— Яким чином?

— Верхи на моїй спині. Ти дуже важкий?

— Важкий? Куди там! Я легкий, як пір’їнка.

І без довгих розмов Піноккіо осідлав Голуба, наче вершник — одна нога справа, друга зліва, — і радісно вигукнув:

— Но, но, конячко, я поспішаю!

Голуб піднявся в повітря і за кілька хвилин досяг такої висоти, що Піноккіо носом поринав у м’які хмари. Тут хлопчину пройняла цікавість, і він глянув униз. Але йому стало страшно, в голові замакітрилося, він міцно обхопив шию свого пернатого коня, щоб не впасти.

Вони летіли весь день. Увечері Голуб сказав:

— Я страшенно хочу пити!

— А я страшенно хочу їсти, — додав Піноккіо.

— Відпочиньмо трішки у цьому голубнику і одразу ж полетимо далі, щоб узавтра до схід сонця бути на узбережжі.

Вони залізли у покинутий голубник і побачили мисочку з водою і кошик, ущерть наповнений пшоном.

Дерев’яний Хлопчик терпіти не міг пшона, бо, бачте, від пшона його нудило. Але цього вечора він набив собі живота пшоном і, з’ївши все до останньої крупини, сказав Голубові:

— Я ніколи не думав, що пшоно таке смачне!

— Це, мій хлопчику, має переконати тебе в тому, — пояснив йому Голуб, — що і пшоно стає розкішною стравою, коли ти голодний і не маєш нічого іншого. Голод не визнає примх.

Трохи перепочивши, вони знову вирушили в путь, і вже наступного ранку досягли морського узбережжя.

Голуб допоміг Піноккіо зійти на землю і, не бажаючи вислуховувати

1 ... 14 15 16 ... 32
Перейти на сторінку:

 Увага!

Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Пригоди Піноккіо», після закриття браузера.

Коментарі та відгуки (0) до книги "Пригоди Піноккіо"