Читати книгу - "Помаранчева дівчинка"

передумала. Поволі повернулася до мене, граціозно і впевнено ступаючи, взяла мене за руку — це був такий невимушений порух, немов останні п’ять років ми тільки те й робили, що трималися за руки — і кивнула головою, ніби запрошуючи супроводити її. А тоді звела на мене погляд і сказала:

— Наступного таксі я вже не зможу пропустити. Мене чекають…

Ага, подумав я, моя картина з кремезняком у ролі чоловіка та солодкою крихіткою не зовсім безпідставна. Проте цілком можливо, її чекають удома мама з татом — батько, до речі, священик, можливо, саме він і відправив нині Службу в соборі — четверо сестер і двоє братів. А ще в їхньому помешканні живе маленьке собача, його виканючив собі найменший братик, отой, якого звати Петтером. Ні, таки, мабуть, йдеться про жилавого підкорювача ґренландських льодовиків, якому бракує почуття гумору. Він уже поскладав під ялинкою гарно загорнені в подарунковий папір рукавиці, снігоступи, змазку до лиж і ескімосько-данський-дансько-ескімоський словник. Помаранчева дівчинка квапиться нині, звичайно, не на свято з нагоди закінчення семестру. І на сьогоднішній вечір вона вихідна в дитячому садочку.

— Ось-ось задзвонять дзвони, чи не так? — кажу я. — Тебе ж не буде в місті на Різдво?

Вона мовчить, лише міцно і ніжно водночас стискає мою долоню — мені здається, ніби ми, невагомі, витаємо в космосі, обпившись донесхочу міжгалактичного молока, і увесь Всесвіт належить нам.

Ми проминули Історичний музей і вийшли до Замкового парку. Я усвідомлюю, що ось-ось може знову вигулькнути таксі. Я знаю, що невдовзі зателенькають дзвони, сповіщаючи про початок свята.

Я зупинився, став наперед неї. Обережно погладив вогке волосся, затримавшись долонею на срібній шпильці. Шпилька холодна, мов крига, та все ж зігріває усе моє тіло. Уявляєш, я торкнувся її!

— Коли ми зможемо побачитися? — запитав я.

Вона потупила погляд, перш ніж глянути на мене.

Її зіниці полохливо витанцьовували, уста, здавалося, тремтіли. А тоді вона загадала мені загадку, над якою я потім довго ламав собі голову:

— Як довго ти зможеш чекати?

Що мені було відповісти на таке запитання, Ґеорґу? А якщо це пастка? Відповім: «два-три дні», і видамся їй надто нетерплячим, а скажу: «усе життя», вона подумає, що я не по-справжньому закоханий у неї або просто нещирий. Треба було вибрати щось посередині.

Я сказав:

— Чекатиму, доки серце спливе кров’ю від туги.

Вона невпевнено усміхнулася. Провела пальцем по моїх устах.

— Скільки це часу?

Я скрушно похитав головою і вирішив не кривити душею:

— Можливо, тільки п’ять хвилин…

Мої слова її, видно, втішили, однак вона прошепотіла:

— Якби ж то ти міг зачекати трохи довше…

Тепер уже настала моя черга запитувати:

— Скільки?

— Півроку, — відповіла Помаранчева дівчинка. — Якщо зумієш витримати півроку, ми побачимося знову.

Здається, я важко зітхнув:

— Чому аж так довго?

Личко Помаранчевої дівчинки спохмурніло, вона немов змушена була напустити на себе суворості.

— Бо саме стільки тобі доведеться чекати.

Повз її увагу не пройшло, яке важке моє розчарування. Тому додала:

— Якщо витримаєш випробування, наступних півроку ми зможемо проводити удвох щодня.

Задзвонили церковні дзвони, і лиш тоді я забрав свою руку від вологого волосся та срібної шпильки.

Тієї ж миті на вулицю Верґеланна завернуло вільне таксі. Фатум…

Помаранчева дівчинка глянула мені в очі, ніби благала про щось, просила розуміння, просила бути мудрим і терплячим. У її очах знову зблисли сльози.

— Гарного Різдва… Яне Улаве! — пробурмотіла вона.

Вистрибнула на дорогу, спиняючи таксі, сіла в авто й підбадьорливо помахала мені рукою на прощання. А в повітрі витав дух невідворотності, долі. Авто рушило, набрало швидкості й невдовзі зникло з очей. Дівчина більше не озирнулася. Напевно, плакала.

Я був ошелешений, Ґеорґу. Приголомшений. Я виграв мільйон у лото, але щастя тривало заледве кілька хвилин, бо з’ясувалося, що в мій лотерейний білет закралася помилка, і виграш мені не можуть виплатити, а якщо й виплатять, то ще не скоро.

Хто ця нетутешня в нашому світі Помаранчева дівчинка? Це запитання я задавав собі не раз і раніше. Тепер виринуло ще одне: Звідки вона знала моє ім’я?

По місту — у соборі та інших церквах центру — дзвонили дзвони, сповіщаючи про початок свята. На вулицях ані живої душі, напевно, тому я й вигукував раз по раз на повний голос у студене грудневе повітря, немов виспівував: Звідки вона знає моє ім’я? Третє запитання також не давало спокою: Чому до нашого побачення треба чекати аж півроку?

Було над чим поламати голову! Спливали дні, а відповіді на жодне із запитань я не знаходив, я просто не знав, яка з них може бути правильною. Я мав у своєму розпорядження лише окремі ниточки, але я не був мастаком тлумачити ознаки чи то ставити діагноз. Ось тільки, мабуть, понад міру захопився і вибудував надто багато паралельних теорій.

Ймовірно Помаранчева дівчинка страждає серйозним захворюванням, і їй приписали сувору помаранчеву дієту. Можливо, їй доведеться наступних півроку лікуватися в Америці чи Швейцарії, бо вдома, в Норвегії, лікарі вже безсилі. У кожному разі вона постійно ледь не плаче, полишаючи мене. Та водночас вона натякнула, що наступних півроку, тобто від липня до грудня, ми зможемо зустрічатися день у день. Спершу треба зачекати на Помаранчеву дівчинку, а потім з’явиться шанс бачитися з нею щодня… Думка про це переповнювала мене радістю. Не така вже й погана угода. Якщо дивитися з такого кута зору, то нема підстав скаржитися. Інакше кажучи, у новому році ми будемо бачитися, по суті, через день. Було би гірше зустрічатися щодня на початку року, а потім ніколи більше.

Я саме почав вивчати медицину, а відомо, що у студентів-медиків часто розвивається своєрідна іпохондрія, яка виявляється у надмірній, майже детективній запопадливості у вишукуванні симптомів, намаганні поставити діагноз собі та іншим. Тому нічого дивного, що студенти-теологи починають сумніватися у своїй вірі до Бога, а, скажімо, студенти-юристи виявляють критичне ставлення до законодавства своєї країни. Тож я спробував взяти себе в руки і відкинути всілякі здогади про серйозну хворобу Помаранчевої дівчинки, яку їй довелось би долати, піддаючи себе фізичним мукам у чужій країні. До того ж, у мене не бракувало й інших версій.

Навіть якби Помаранчева дівчинка була справді хвора чи трохи не в собі, це ніяк не пояснює, звідки їй відоме моє ім’я. Турбувало ще й інше: чому щоразу після нашої зустрічі в неї з’являлися сльози на очах? Що в мені завдавало їй такого невимовного смутку?

Тепер я міг би нестримно оповідати тобі про все, що наснував