Читати книгу - "Помаранчева дівчинка"

Але вона мала запам’ятати мене в кав’ярні на Карла Югана. Чи, може, вона має таку звичку — ходити по кав’ярнях й тримати чужих чоловіків за руку? Думка неприємно шкрябнула. Викликала підозру… Навіть справжня помаранчева дівчинка з іншого виміру не повинна розтринькувати свого шарму та прихильності на кожного стрічного.

— Помаранч? — перепитала вона, усміхнувшись майже з тропічною теплотою, немов вітер сірокко дмухнув із Сахари.

— Саме так, — підтвердив я. — Десяти кілограмів помаранч мало би вистарчити на двох для лижного переходу Ґренландією.

Дівчина спинилася. Не знаю, хотіла підтримати розмову чи подумала, що я хочу запросити її в сповнену небезпек лижну експедицію до Ґренландії. Але вона знову звела на мене погляд, і він зиґзаґом-блискавицею протяв мої очі.

— Це ти, правда ж? — запитала вона.

Я кивнув, але не зовсім був певний, про що вона запитує, бо навряд, чи я єдиний перестрівав її з торбою, вщерть наповненою помаранчами.

Ніби пригадавши щось, дівчина додала:

— Це ж ти штурхнув мене у фройнерському трамваї?

Я знову кивнув.

— Ото розтелепа!

— А тепер отой розтелепа залюбки попідбирав би всі помаранчі, що ти розгубила, — сказав я.

Вона щиро розсміялася, ніби хотіла сказати, що про таке й не думала. Схилила голову набік і сказала:

— Дурниці. Забудь. То було так зворушливо…

Вибач, що уриваю сам себе, Ґеорґу, але мушу запитати тебе, чи допоможеш мені розгадати одну загадку? Бо ж сам бачиш, тут щось не грає… Помаранчева дівчинка дивилася на мене надто виклично, майже вимогливо, ще під час тої злощасної поїздки трамваєм. Наче виокремила мене з-поміж усіх пасажирів переповненого трамвая, ба, навіть з-поміж усіх людей на Землі. Минуло кілька тижнів, і вона дозволила мені сісти за її столик у кав’ярні. Цілу хвилину сиділа мовчки, вдивляючись мені у вічі, перш ніж покласти свою долоню в мою. Її долонька в моїй руці заварила справжнісіньку відьомську кашу розкішних почувань. І ось ми зустрілися знову за кілька хвилин до того, як мали задзвонити різдвяні дзвони. Хіба могла вона мене не впізнати?

Не забуваймо, однак, Помаранчева дівчинка прийшла до нас з іншої казки, де діють інші закони. Бо існує два паралельні світи, один — із сонцем та місяцем, а інший — незбагненний і зачарований, до якого Помаранчева дівчинка несподівано почала прочиняти мені двері. І все ж, Ґеорґу, є лише дві можливості. Звичайно, вона чудово запам’ятала мене після двох зустрічей, може, навіть на Юнсторґет помітила, а тепер лише вдає, що забула. Це — перший варіант. Другий викликає занепокоєння. Послухай лишень: бідолашна дівчина не зовсім здорова, як то кажуть, трохи не в собі. У кожному разі, у неї поважні розлади пам’яті. Можливо, вона неспроможна фіксувати події, що відбулися хоч би й кілька хвилин тому — проблема, до речі, вивірок. Вивірка просто існує у світі — стриб туди, стриб сюди. Бо ж «Хто ніколи миттю не жив, той наче неживий. А ти живий?» У суєтній життєвій грі не залишається місця на роздуми та спогади; вивірок не цікавить ніхто, окрім них самих. Такими є правила в казці, звідки прийшла Помаранчева дівчинка. Я, до речі, збагнув, як називається казка: Прийди-у-світ-моїх-снів.

З іншого боку, Ґеорґу, я відчув спонуку замислитися: а як вона мене сприймає? Я ж теж тримав її за руку і заглядав глибоко у вічі. І що я роблю, зустрівши її знову після різдвяної меси в Катедральному соборі? Бажаю, за звичаєм, гарного Різдва, але не дякую за минулу зустріч та ще й питаю, чи не збирається вона до Ґренландії! На ґренландські льодовики, звісно. З восьмериком собак в упряжці та десятьма кілограмами помаранч. Що мала б подумати про мене Помаранчева дівчинка? Що в мене негаразди з головою…

У кожному разі ми розмовляли, не чуючи одне одного. Ми грали в якийсь дуже заплутаний пінґ-понґ. Подавали м’ячики, але жодний не досягав цілі.

І ось зненацька знизу, з вулиці Акерсґата завернуло вільне таксі. Помаранчева дівчинка змахнула рукою, машина зупинилася, і вона кинулась до неї…

Мені згадалася Попелюшка з казки, яка мала встигнути ще до опівночі — доки тривали чари — повернутися додому з королівського балу. І принц на балконі палацу — самотній, покинутий…

Я мав би здогадатися, що так і трапиться. Помаранчевій дівчинці слід було, ясна річ, поквапитися, аби встигнути на саме Різдво бути вдома. Бо такими були правила гри. Помаранчеві дівчатка не волочаться вулицями, коли дзвони вже сповістили про настання Різдва. Бо інакше, який сенс у дзвонах… Хіба дзвони дзвонять не для того, щоб перешкодити Помаранчевій дівчинці замакітрити голову юнакові? Годинник показував за чверть п’яту. Ще трохи, і я стовбичитиму самотою на забутих Богом задвірках Верхньої Замкової вулиці.

Думка гарячково працювала. Я мав тільки секунду на те, щоб зробити чи сказати щось влучне, щоб вона вже ніколи мене не забула.

Можна було б запитати, де вона мешкає. Поцікавитися, чи нам по дорозі. Я міг би похапцем відрахувати їй сто крон за ті втрачені десять кілограмів помаранч плюс тридцять крон за завдані моральні збитки — бо ж міг і не знати, що помаранчі вона купує за пільговими цінами. Або ж принаймні запитати заради вдоволення власної цікавості, навіщо їй щоразу купувати стільки помаранч. У скуповуванні продуктів нічого дивного, звичайно, немає. Але чому саме помаранчі? Чому не яблука чи банани?

За секунду я встиг знову прогнати в голові думки про лижну мандрівку льодовиками Ґренландії, про велику родину на Фройнері, про свято з нагоди закінчення семестру з величезними порціями помаранчевого фромажу, а ще про крихітку-немовля, маленьку Ранвейг, яка, можливо, саме цієї миті лежала в обіймах чоловіка мужньої постави, тобто свого таточка, якого — свіжоспеченого випускника Інституту бізнесу — місяць тому обрали головою юнацького клубу «Мужній та спритний». Галасливий дитячий садок не увійшов того разу до спонтанного потоку моїх думок-фантазій. Діти вселяли неспокій.

Та я ніяк не міг спромогтися на правильні слова, Ґеорґу. Їх вирувало в мені так багато, а вибір, то така важка штука. Тож останньої секунди, коли вона вже сідала до авта, я крикнув:

— Мені здається, я тебе покохав!

Я сказав правду, але не встигли слова зірватися з язика, як я вже пожалів про них.

Таксі від’їхало. Але без Помаранчевої дівчинки. Вона