Читати книгу - "Брамник"

…Старий звіздар, мешканець башти з грубими стінами і стрілчастими вікнами, все життя збирав чарівні книги. Жодного разу жодне заклинання не підкорилося йому.

Старий мав бібліотеку, що цілком складалася з древніх фоліантів нечуваної вартості, військо реторт для приготування протиотрути й підзорну трубу, щоб споглядати зірки. Єдиного не мав старий — чарівничого дару.

— Неймовірно! — він дивився на Руала з побожною заздрістю.

А Руал недбало перегортав сторінки, нечутно ворушив губами — і хирлява рослинка в дерев’яній діжці раптом дивовижно розквітала, приносила плоди, схожі на дикі яблука, що несподівано перетворювалися на золоті монети і з дзенькотом розкочувались кам’яною підлогою, влягалися візерунком, подібним до карти зоряного неба. Старий вражено хитав головою:

— Очам своїм не вірю…

Марранові подобалося відвідувати звіздаря в його башті. Старий із усіма своїми книгами, підзорною трубою і квіткою в діжці викликав у нього симпатію. Звіздар же блаженствував, приймаючи Руала, і вважав його візити за велику честь.

— Скажіть, Ільмарранен, — збентежено запитав він одного разу, — коли ви вперше усвідомили себе магом?

Марран замислився.

Не міг пригадати моменту, коли саме відчув у собі дар. Просто був день, коли Руал-дитина зрозумів, що інші цього дару позбавлені.

Йому було років шість; холодної дощової весни завантажений над міру віз застряг у розкислій глині. Власник воза, вугляр, літня вже людина, надсаджувався разом зі своїм худим конем, марно силкуючись вивільнити колеса з чіпкої багнюки.

— Що ти робиш? — здивовано спитав його маленький Руал.

Той похмуро глянув на дурного хлопчиська й не відповів.

Руал обійшов навколо воза, спинився перед конем — той неспокійно косував на нього — став навшпиньки й дотягся до повода:

— Ходи-бо…

Кінь рушив уперед і відразу, без зусиль, витяг воза на тверду дорогу.

Марран на все життя запам’ятав погляд, яким його винагородив вугляр.

Старий звіздар просто не в змозі був цього зрозуміти.

…Лісові кінця-краю не було, здавалося, він навіть ставав дедалі густіший і темніший. Руал ішов уже багато годин. Спочатку над головою в нього радісно щебетали птахи, потім їхній вереск змінився тишею, яку порушували іноді рипіння сосен та стукіт дятла, а ось тепер ліс озвався співом мисливських рогів, що наближався.

Марран крокував розмірено, бездумно, не підводячи погляду, зі стиснутими зубами. Байдуже.

Ріг хрипко гаркнув зовсім поруч, і, ламаючи гілки, на стежку вилетіли вершники. Руал зупинився, очікуючи, що мисливці рушать своєю дорогою. Однак ті несподівано повернули, й за мить він опинився в оточенні списів.

— Хто такий?

— Мандрівник, — обережно відповів Руал.

— Бурлака, — визначив один із єгерів.

— Браконьєр! — не погодився інший.

Неквапом під’їхав ще один вершник — очевидно, вельможа.

— Знову нахабний голоштанник! — він гидливо скривився. — Знаєш, негіднику, що буває за потраву моїх лісових угідь?

Руал відчув бридкий присмак у роті: Світле Небо, цього ще тільки й бракувало!

Шість гострих списів націлилися йому в груди. Єгері вискаляли зуби.

— Володіння пана священні, — сказав він навмання і стиснувся, очікуючи удару.

Вельможа насупився:

— Ти знаєш, мерзотнику, хто я?

Руал жалібно всміхнувся й перевів подих:

— Ви — могутній володар, ваша світлість… А я… я — скромний… провісник долі. Чи міг би я не впізнати… пана?

Списи невпевнено відсунулися, щоб через мить знову погрозливо зімкнутися:

— Ти мені голови не мороч! Який ще провісник?

«Небо, допоможи мені!» — благав Руал. Раптом він заговорив швидко й переконливо:

— Ворожбит, знахар, заклинач духів, що зазирає у майбутнє. Прибув у володіння пана, коли почув про його… труднощі…

І Руал затнувся, нажаханий власними словами.

А вельможа раптом напружено подався вперед, запитливо вдивляючись у обличчя своєї жертви; далі заговорив повільно, підозріливо:

— ПРО ЯКІ труднощі міг ти почути, бурлако?

У його насторожених круглих очах Руал прочитав раптом, що випадково влучив просто в ціль. Цієї миті він шкірою відчув можливий порятунок і кинувся сторчголов у несподівано відкриту лазівку:

— Панові краще знати, — промовив багатозначно і вказав очима на єгерів.

Вельможа завагався. Ільмарранен чекав, переступаючи ослаблими ногами.

— Поїдеш із нами, — кинув вельможа і розвернув коня.

Кабінет герцога у його великому помпезному замку поєднував у собі щось на зразок мисливського музею і парфумерної крамниці. З обвішаних зброєю стін оскляніло вирячалися з півдюжини оленячих голів: поміж них рябіли дешеві лубки: над головами чарівних пастушок солодко цілувалися голуби. Маленький стіл біля каміна вкривала безліч скляночок, від яких різко пахло, і Руалові час від часу робилося зле від того густого запаху.

Він подолав чималий шлях, прив’язаний за пояс до сідла — то кроком, то бігцем; потім нескінченно довго чекав на прийом у смердючій кімнаті для слуг, звідки неможливо було втекти, а ось тепер до заніміння рук тасував і перетасовував важку колоду карт, гарячково намагаючись відшукати спосіб порятунку. Він не відшукувався ніяк.

Герцог сидів у кріслі навпроти; над його головою люто щирилися ікла трофейного кабана, який теж знайшов свій останній притулок на стіні кабінету. Кабан і вельможа були схожі, як брати.

У Руала змокли долоні, а рятівна думка й досі не приходила. У розпачі він пожбурив карти на стіл:

— Ця колода не підходить, ваша світлосте… На неї падало світло повного місяця.

Герцог засопів, але заперечувати не став. По його знаку лакей приніс іншу колоду.

У Руала перед очима злилися в одну пляму обличчя вельможі й кабаняча морда. Далі зволікати було нікуди, і він почав нерівним голосом:

— Безліч труднощів і небезпек оточує вашу шляхетну світлість…

Герцог насупився ще більше.

— Войовничі сусіди зазіхають на землі й угіддя вашої шляхетної світлості…

Герцог скам’янів обличчям. «Не те,» — розпачливо подумав Руал. Карти лягали на стіл як попало; пікова дама нахабно мружилася, а чирвовий валет, здавалося, глузливо посміхався.

— Гаманець вашої шляхетної світлості останнім часом спорожнів…

Жоден м’яз не ворухнувся на обличчі вельможі. Руал судомно ковтнув і, змахуючи піт з чола, зацьковано озирнувся.

І тоді він побачив її.

Маленька золота фігурка — дрібничка, прикраса туалетного столика. Золота ящірка зі смарагдовими очима. Руалові навіть здалося, що він відчув на собі зелений погляд.

Він спохопився й поквапливо продовжив:

— Головні ж труднощі, головне лихо полягає в іншому… Воно, це лихо, заволоділо всіма помислами вашої шляхетної…

І тут йому здалося, що в маленьких лютих очицях герцога промайнуло щось нове, й воно було схоже на зацікавлення. Руал сповнився натхнення і заходився тягти слова, сподіваючись-таки на те єдине, що доведе його право називатися ворожбитом і порятує від шибениці:

— Воно, це лихо, не дає вам спокою ні вдень, ані вночі…

Так, герцог закліпав очима. Швидко і ніби злодійкувато, що зовсім не в’язалося