Читати книгу - "Спокута"

яке опинилося в домі в чорних одежах після двадцятирічних роздратованих мандрів чужим, фривольним століттям. Вони сповнювали жахом десятирічну Сесилію і її дванадцятирічного брата, які ледве стримувались, щоб не розреготатися. Той, хто ловив очима міни, був безпомічний, той, хто строїв їх, — незворушний. Переможцем бував переважно Леон, чиї гримаси були насмішкувато-урочистими й зводилися до того, що він опускав донизу куточки губ і закочував очі до неба. Він міг найневиннішим голосом попросити Сесилію передати йому сіль, і хоча вона, роблячи це, уникала його погляду, хоча відвертала голову й глибоко вдихала, достатньо було лише уявити, що він строїть міни, аби приректи себе на півторагодинні тортури ледь стримуваного квохкання. Леон же тим часом почував себе цілком безпечним, йому достатньо було лиш зрідка піддрочувати її, коли йому здавалося, що вона починала опритомнювати. Дуже рідко їй вдавалося перемагати його, надуваючи з пихатим виразом губи. Оскільки дітей часом саджали за стіл разом із дорослими, такі міни мали свої небезпеки — гримасування за столом могло скінчитися ганьбою, і їх дочасно відправляли спати. Вся штука полягала в тому, щоб примудритися зробити це між, скажімо, облизуванням губ і широкою усмішкою, перехопивши при цьому погляд іншого. Одного разу вони підвели очі й скривили гримаси одночасно, від чого Леон пирхнув супом просто на руку двоюрідній бабусі. Обох дітей на цілий день прогнали в їхні кімнати.

Сесилії кортіло відвести брата набік і розповісти йому, що в містера Маршала з вух росте лобкове волосся. Той якраз описував сварку в кабінеті директорів із чоловіком, який назвав його палієм війни. Вона ворухнула рукою, наче збираючись пригладити волосся. Цей рух одразу привернув увагу Леона, і в ту ж мить вона скривила міну, якої той не бачив більше десяти років. Він стиснув губи, рвучко відвернувся і став пильно розглядати щось на землі біля черевика. Коли Маршал обернувся до Сесилії, Леон прикрив долонею обличчя, але не зміг приховати від сестри, як трусяться в нього плечі. На його щастя, Маршал уже наближався до кінця.

— …де можна, так би мовити, передихнути.

Леон тут же підвівся. Підійшов до краю басейну й став розглядати мокрий червоний рушник, залишений кимось біля дошки для стрибків у воду. Потім повернувся до них, тримаючи руки в кишенях, повністю опанувавши себе.

— Відгадай, кого ми зустріли дорогою сюди, — звернувся він до Сесилії.

— Робі.

— Я запросив його до нас сьогодні ввечері.

— Леон! Ні!

Йому хотілося помучити її. Можливо, помста. Він звернувся до приятеля:

— Уяви собі, син прибиральниці має стипендію в місцевій класичній школі, дістає стипендію в Кембриджі, все це в один час із Сі — а вона майже не розмовляє з ним три роки! Вона й близько не підпускає його до своїх роудінських[2] подружок.

— Тобі слід було спершу мене спитати.

Вона була щиро обурена, і, бачачи це, Маршал примирливо сказав:

— Я знав в Оксфорді хлопців, що закінчили класичні школи, і деякі з них були з біса розумними. Але вони бувають надто уразливими, а це часом виглядає смішно, я гадаю.

— У вас немає цигарки? — запитала вона.

Він простягнув їй срібний портсигар, одну цигарку кинув Леону, ще одну взяв собі. Всі вони зараз стояли, і коли Сесилія нахилилася до запальнички Маршала, Леон сказав:

— У нього першокласна голова, і я не розумію, якого чорта він бабрається в цих клумбах.

Вона відійшла на кілька кроків, сіла на дошку для пірнання і намагалася вдавати байдужість, але голос її був силуваний.

— Він подумує про медичний диплом. Леон, мені б не хотілося, щоб ти запрошував його.

— Старий погодився?

Вона знизала плечима.

— Слухай, я гадаю, ти повинен піти зараз до них і попросити, щоб він не приходив.

Леон відійшов до мілкішого кінця басейну і тепер дивився на неї поверх маслянисто-блакитного водяного простирадла, що злегка колихалося.

— І як я повинен це зробити?

— Мені байдуже, як ти це зробиш. Придумай щось.

— Між вами щось сталося.

— Нічого не сталося.

— Він чіпляється до тебе?

— Ой, ради Бога!

Вона роздратовано підвелася й пройшла до басейнового павільйону, відкритої споруди, яку підтримували три рифлені стовпи. Спершись на середній, вона курила й дивилася на брата. Дві хвилини тому між ними все було добре, зараз вони вже сваряться — їй-право, наче повернення в дитинство. Пол Маршал стояв тепер між ними, повертаючи голову, коли вони говорили, то в один бік, то в другий, наче на тенісному матчі. Він зберігав нейтральний, злегка зацікавлений вигляд і залишався незворушним під час цієї родинної суперечки. Принаймні це, подумала Сесилія, свідчить на його користь.

— Гадаєш, він не вміє користуватися ножем і виделкою? — озвався брат.

— Леон, перестань! Ти не мав права цього робити.

— Що за дурниці!

Тиша, яка настала після цього, дещо пом'якшувалась туркотінням насоса-фільтра. Вона нічого не могла зробити, нічого не могла примусити зробити Леона і раптом відчула безглуздість цієї суперечки. Вона стояла, недбало спершись спиною на теплий камінь, неспішно докурювала цигарку й розглядала те, що було перед нею — звужена в перспективі гладка брила хлорованої води, чорна ґумова камера від тракторної шини, сперта на шезлонг, двоє чоловіків у світлих лляних костюмах майже однакового кольору, блакитно-сірий дим від цигарки на тлі зеленого бамбуку. Все це виглядало вирізьбленим, сталим, і Сесилія знову відчула: все це вже було, давним-давно, і всі наслідки, в усіх вимірах — від найменших до найграндіозніших — були визначені наперед. І все, що станеться в майбутньому, як би дивно чи як би жахливо не виглядало воно на перший погляд, теж буде звичним, знайомим, так що захочеться сказати, але тільки самій собі: «Ах, так, звичайно. Саме це. Мені слід було здогадатися».

— Знаєш, що я думаю? — безтурботно запитала вона.

— І що ж?

— Нам краще повернутися додому, і ти приготуєш якесь химерне питво.

Пол Маршал плеснув у долоні, й звук відбився від колон і задньої стінки павільйону.

— Оце те, що я роблю справді добре, — вигукнув він. — Подрібнений лід, ром і рідкий чорний шоколад.

Ця пропозиція примусила Сесилію обмінятися з братом поглядами, і незгоди між ними як і не бувало. Леон рушив перший, а коли Сесилія і Пол Маршал покрокували за ним і зійшлися біля проходу в заростях, вона сказала:

— Я б радше випила чогось гіркого. Чи навіть кислого.

Він посміхнувся, а оскільки підійшов до проходу першим, то затримався, жестом запросивши її пройти, наче це двері до вітальні, а коли вона його минала, то відчула, як він легенько торкнувся її руки.

А може,