Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

Упир понурив голову. Лікар уцілив у яблучко.

— Жінки — жахливі створіння, а інколи бувають зовсім жорстокі, — зауважив лікар.

— Так, особливо бабкомушки, — довірливо повідомив Упир.

Очі хірурга залляла темрява. Маючи багату уяву, він зразу ж побачив перед собою чудовисько, що ввалилося в його дім у обіймах велетенської мухи з довгим, як у бабки, тулубом, і зрозумів тієї само хвилини, що в нього лише два бажання: швидше позбутися гидкого відвідувача і піти негайно виблювати…

— Бачите, вам ліпше повернутися додому, вибрати кілька тіл і облич, які вам подобаються, вирізати їх і зробити для мене маленький колаж. Тоді я матиму зразок того, чого ви бажаєте… Я знатиму, до чого прагнути!

Доки його клієнт гортатиме журнали, шукаючи прийнятну модель, він устигне спакувати валізи і дременути з міста. Лікар відчинив навстіж двері і жестом запропонував Упиреві вийти геть.

— Прошу вас! Як тільки ви матимете колаж, — приходьте до мене, і ми почнемо роботу!

У розмірковував. Він не звик, щоб його виганяли за двері. Зазвичай він умить послав би нахабу на побачення з його давніми предками, але цей лікар йому дуже потрібний, бо ж іншого й близько не знайдеш…

— Я незабаром повернуся! — заявив Жахливий У так переконливо, ніби опанував акторську школу Станіславського.

— Ну й чудово! Не поспішайте, все добре обміркуйте, адже зміна зовнішності — це назавжди! Потім нічого не вдієш. Отже, думайте, добре все зважте, не поспішайте! — переконував лікар свого клієнта.

Та хіба Упир шкодуватиме своєї теперішньої зовнішності?

Нарешті хірург з усього маху стукнув дверима перед Упиревим носом. Зауважу, що вираз «перед носом» не варто сприймати буквально, бо носа в чудовиська давно нема.

Замислившись над словами хірурга, Упир розгубився. Стоячи на ґанку, він озирнувся. Поряд з домом — маленький садок, напроти — похоронне бюро. Упир позирав то в бік дверей, то на вхід до бюро і розмірковував, чи немає між ними чогось спільного… Справді, ця установа — чудове місце, куди можна скеровувати незадоволених клієнтів. І в підступній голові Жахливого У зародився такий злочинний план, що завойовник від задоволення посміхнувся. А всім відомо, що посмішка чудовиська нічого доброго не обіцяла.

Кутюр'е змахнув з чола піт і всівся на валізу, щоб замкнути її на замок. Потім він озирнувся навсібіч, намагаючись переконатися, що нічого не забув. Утім, він же їде ненадовго. На кілька днів, на стільки часу, скільки потрібно поліції, армії чи працівникам зоопарку, щоб упіймати це огидне створіння, вигляд якого вжахнув би і самого Франкенштейна.

Лікар схопив валізу і рішучою ходою попрямував до дверей, які враз відчинилися, як від вибухової хвилі. Просто перед носом! А оскільки він, на відміну від Упиря, має носа чималого розміру, то двері добре його зачепили, аж полилася ручаями кров.

Однією рукою схопившись за ніс, другою лікар спробував зачинити двері. Це йому вдалося після того, як знову до приміщення вперся Жахливий У. Пройшовши до кабінету, чудовисько поставило на стола величезний мішок.

— Що в ньому? — клацаючи зубами, спитав хірург.

— Я все зробив так, як ви сказали! Вирізав ті частини, які мені сподобалися! — відповів У, розв'язуючи міха.

Лікар боязко зазирнув усередину.

— Ось це — вуха, а це — рот, а це — ніс! — пояснив Упир, указуючи пальцями на принесені ним зразки.

Лікар онімів. Коли він йому радив «вирізати», то мав на увазі картинки з журналів, а не фрагменти тіла. Та цю помилку Упиреві можна й пробачити, бо він не має жодного поняття про журнали. Зате вирізати й відрізати уміє фахово.

У лікаря закотилися очі — він ось-ось знепритомніє…

— І він переконаний, що якийсь тонюсінький струмінчик може виштовхнути нас звідси? — незадоволено бурчала Селенія.

Але тим буркотіням справи з місця не зрушиш. Наші друзі так і лишилися в ямі — в зчленуванні між трубами. Барахлюш тяжко зітхнув: він вважає, що час збігає дуже поволі.

— Хіба твої батьки не вмиваються вранці? — смикав він Артура.

— Та вмиваються! Але я щось не втямлю… В цей час тато завжди голився.

Франсуа-Арман і справді вже був у ванні. Лице його все в піні для гоління, а в руках — станок із лезом. Але він ніяк не наважиться увімкнути воду, бо не може забути вчорашнього жахіття…

— А мама стає під душ! Щоранку! — пояснює Артур.

Роза справді стала під душ і намагалася увімкнути воду, але кран успішно протистояв її спробам.

— Ну чого ці крани так важко відкрутити! — жалібно вигукнула мати.

Боротьба з кранами у неї відбувається щоранку, бо вона завжди намагається крутити кран в протилежному напрямку. А тому вода ніяк не хоче наповнювати її ніжно-рожеву ванну…

Артур і далі розмірковував уголос.

— А бабуся зазвичай уже господарює на кухні. Вона кришить овочі. Але попередньо їх миє, тому вмикає воду…

Хлопчик не обманює. Великий баняк для овочів уже стоїть на столі. Тільки цього ранку Маргарита спершу взялася за слухавку.

— Добрий день, мадам Мінюс… Добре… Дякую… Перепрошую, чи ви часом не бачили мого внука Артура? Він інколи забігає побавитися на вашому полі… Не бачили?

Перемовившись із сусідкою звичними ввічливими фразами, понервована Маргарита поклала слухавку. Потім, зітхаючи, взяла записника і зателефонувала іншим сусідам. І поки не опитає всіх, овочі спокійнісінько лежатимуть у баняку. І мандрівнинам доведеться терпляче чекати, поки хтось. потребуватиме води.

— Але якщо не бабуся, то дідусь обов'язково відкриє кран! — підбадьорював друзів Артур.

Хлопчик каже правду, бо Арчибальд. прокидається найраніше і першим умикає воду. Та сьогодні він спізнився, бо в око випадково впала газета із статтею про Екваторіальну Африку, і дідусь заглибився в читання. Так що до ванни він піде після того, як прочитає статтю до самого кінця.

— Ось побачите! За кілька хвилин ви забудете про цю яму! — переконував королівських нащадків Артур.

Та його слова не те що не збадьорюють Барахлюша, а діють на нього протилежним чином. Бо несподівано юний принц кинувся вбік, ніби побачив привида. Зачекайте, може, він і справді щось побачив? Придивившись, Артур та Селенія помітили, що до кулі наближається якась істота. Вода коливається — і контури істоти нечіткі. Певно, вона ховалася поблизу, а тепер вирішила напасти на кулю. Як тільки два блискучих ока пронизали темряву, стало видно голову істоти.

— Темрякос! — разом вигукнули друзі.

Це справді був Упиревий син — і його широка посмішка, що оголила низку міцних гострих зубів, дуже красномовна. Артур умить відчув себе хрусткою подушечкою ВІСКАСА, в яку ось-ось