Читати книгу - "Артур і війна двох світів"

Коли нарешті товстун ухопив неслухняного струменя, в кімнату увірвалися лейтенант Балтімор зі своїм юним напарником Сімоном. Їхнє вторгнення таке стрімке і несподіване, що спраглий товстун рвучко випростався, випустив пійманого гейзера, і він ударив йому просто в носа.

— Загальна тривога! — закричав Сімон, а Мартен кинувся до першого-ліпшого телефона і, навіть не привітавшись, закомандував:

— Негайно! Пришліть підтримку!

— Що сталося! — спитав товстун, витираючи обличчя.

Сімон підскочив до свого неповороткого колеги — і його лице з виряченими від жаху очима опинилося в кількох сантиметрах від полісменського носа.

— Ми бачили диявола! — на одному диханні вигукнув він. — Диявол стояв посеред дороги, і ми мало в нього не врізалися!

Тлустий полісмен приречено зітхнув.

— А якого біса він до нас приперся? — спитав він, намагаючись виявити доречне в таких ситуаціях чуття гумору.

— А біс його знає! Коли побачиш його морду, зрозумієш, чому ми не зупинилися і не спитали його про це! — відповів Сімон, тремтячи, як осиковий листок.

Три поліцейських автомобілі мчали міськими вулицями до головного шосе, яке вже встигли назвати дорогою диявола. Напевно, справа була пильна, зауважували одне одному мешканці маленького привітного містечка. Стільки патрульних автомобілів зразу вони ще ніколи не бачили. Та відважні стражі порядку проґавили: ніякого диявола на дорозі вже не було. Він давно у місті блукає вулицями.

Упир стривожено поглянув на колону автомобілів, що вилетіла із-за рогу. Йому мало симпатичні ці великі звірі з лискучими іклами, тому він сховався за дерево і простояв там, поки звірі пролетіли мимо. Як тільки затих шум двигунів, чудовисько вийшло зі схованки і обережно зиркнуло в усі боки. Спека в розпалі, і в більшості крамниць вікна прикриті жалюзями, щоб відважний покупець, який ризикнув спекотного полудня вийти за покупками, довше затримався в прохолодному торговому залі і придбав щось не конче потрібне. Головна вулиця майже безлюдна. Лишень кілька домогосподарок, не поспішаючи, йшли до супермаркету.

Упир простував вулицею, намагаючись бути в тіні. Спека на нього не впливає, просто він не хоче висовуватися. З його лицем не сховатися серед місцевих мешканців! Добре було б і костюм поміняти, а ще краще — змінити зовнішність. Так міркувало чудовисько. Само воно не вважає себе гидотним, одначе вже зрозуміло, що в цьому світі уявлення про красу різко розійшлися з його власними уподобаннями.

І знову пощастило! Сьогодні й справді — день Упиря! Завойовник побачив рекламу, яка вихваляє майстерність пластичного хірурга Емільена Кутюр'є. Мова рекламного плаката проста, як правда: половина щита — зображення жіночого обличчя з довгим гачкуватим носом, а половина — те саме обличчя, тільки ніс у жінки такий малесенький і пікантний, що йому б позаздрила навіть Клеопатра.

В Упиря нема носа, тому він сприйняв рекламу навпаки. Він переконаний, що жінці зі смішним коротким носом надзвичайно кортить обзавестися величезним хоботом, який дасть змогу їй хропіти так само гучно, як реве слон.

Лікар Бмільєн Кутюр'є сумно гортав ділового щоденника і, не знайшовши в ньому жодного запису, розчаровано зітхнув. Ніхто не прагне отримати в нього консультацію, ніхто не хоче навчитися правильно накладати макіяж. Ніхто — жодна жива душа! Мешканці прекрасно почуваються в природній оболонці — і ніхто не збирається її змінювати. Тому й не потребують його послуг!

Лікар осів у цьому тихому містечку з півроку тому. Йому здавалося, що в провінції, де немає жодного пластичного хірурга, безліч людей захоче позбутися родимок, заячої губи, шрамів та рубців, і він — талановитий і удатний — буде в пошані. Та чомусь місцеві мешканці спокійно ставилися до своєї недосконалої зовнішності, не вважаючи недосконалість вадою. І нікого не осінило, що слід скористатися послугами Кутюр'є.

Тому легко собі уявити, як стрепенувся лікар, коли почув дзвінок у двері! В його серці запалахкотіла надія! Якщо це клієнт, він надасть йому послуги без оплати! Так вигукнув лікар, викидаючи руку вперед широким жестом.

Глибоко вдихнувши, щоб ґречно привітати першого клієнта, лікар урочисто відчинив двері… І побачив перед собою Упиря. Височезна постать завойовника перекрила весь простір, перепиняючи шлях світлу, що проривалося в двері. Хірург заволав з перестраху, що, погодьтеся, не прийнято під час зустрічі із клієнтом.

— Перепрошую, але я… я чекав на іншого… Іншу людину, і тому дуже здивувався! — задерев'янілим язиком пробурмотів Кутюр'є.

Упир мовчки позирав на кумедного зляканого чоловічка, по обличчі якої струменів піт.

— А ви… до мене? — заклацав зубами лікар.

На дурні запитання У відповідати не мав наміру, тому без запрошення пішов до кабінету. Слід сказати, що з його зростом два метри і сорок сантиметрів пересуватися помешканням лікаря досить проблематично. Хірург дивився на свого першого бридкого клієнта із зацікавленням. Цікаво, звідки узявся цей ходячий страхопуд? Ще студентом-медиком він бачив чимало гидотних створінь: барана з п'ятьома ногами, двоголове теля, змію з двома хвостами. Але таке йому і в страшному сні не привиділося! На Упиря й мухи не сідали — боялися зомліти з переляку.

Жахливий У спинився перед стендом, на якому фотографії знайомили з досягненнями лікаря. Упир уважно вивчав результати операцій пластичного хірурга. Так, цей лікар і справді має золоті руки, і якби він знав про таке раніше, то вже давно б змінив свою зовнішність.

— Чудова робота! — як знавець такого діла промовив Упир.

— Дякую вам, — затинаючись, відповів Кутюр'є; він ніяк не міг опанувати себе.

— Я теж би хотів змінитися, зробити собі нове обличчя.

Лікар мовчав, заскочений такою пропозицією. Він давно мріяв знайти собі клієнта, але змінювати зовнішність цій потворі чомусь не хочеться.

— А на кого ви були схожі раніше? — наївно спитав лікар.

Бо тепер його клієнт не схожий ні на кого.

— Раніше я був молодим і вродливим. Я був воїном, гордим і непереможним, і легко завойовував серця та континенти.

Упир підійшов до дзеркала і зиркнув на своє зображення.

— І ось, що з мене лишилося! Сама тінь, тінь мене самого! Звичайно, я й тепер привабливий, але в минулому я був вродливішим! На жаль, хвороба прогресує і я втрачаю своє обличчя…

— Т-т-ак, ви маєте рацію, лице у вас незвичайне, — відповів лікар, віднайшовши нарешті ті слова, якими він оперував у розмові з клієнтами. — Але що з вами сталося?

Упир витримав паузу. Він неохоче згадував своє минуле.

— Отруєння.

— Ну, зрозуміло! Абсолютно точно! Я й подумав про це! Бачив безліч потерпілих в автокатастрофах, але вони мали