Читати книгу - "Тринадцять загадкових випадків"

Упродовж усього того часу, поки він говорив, я не відривалася від малювання, і раптом до мене дійшло, що у своєму збудженні, яке опанувало мене під впливом його розповідей, я намалювала щось таке, чого там не було. На тому білому квадраті бруківки перед самими дверима «Герба Полгарвіта» я намалювала плями крові. Мені здалося надзвичайно дивним, що розум може виробляти такі трюки з рукою, та коли я знову подивилася в бік готелю, то зазнала ще одного потрясіння. Виявляється, моя рука намалювала тільки те, що побачили мої очі, — на освітленій сонцем бруківці справді червоніли плями крові.

Я тупо дивилася на них протягом хвилини чи двох. Потім заплющила очі, сказала собі: «Не будь дурною, там нічого насправді нема», — знову їх розплющила, але плями крові не зникли.

Раптом мене охопило відчуття, що я більше цього не витримаю. Я обірвала невпинний потік слів рибалки.

«Скажіть мені, — промовила я, — у мене не дуже добрий зір. Чи на тому тротуарі справді видно плями крові?»

Він подивився на мене з поблажливою добротою.

«Сьогодні там немає ніяких плям крові, леді. Те, про що я вам розповідаю, відбувалося п’ятсот років тому».

«Атож, — сказала я, — але тепер… на тротуарі…»

Слова застрягли в мене в горлі. Я знала — знала! — він не побачить того, що бачила я. Підвелася й тремтячими руками стала пакувати свої речі. Поки я їх пакувала, молодий чоловік, що приїхав сюди вранці автомобілем, вийшов із дверей готелю. Він подивився вгору й униз по вулиці спантеличеним поглядом. Нагорі його дружина вийшла на балкон і зібрала купальний одяг, який там сушився. Чоловік рушив до машини, але раптом круто обернувся й через дорогу підійшов до рибалки.

«Скажіть-но, чоловіче, — звернувся до нього він. — Ви не знаєте, чи леді, що приїхала на тому іншому автомобілі, вже повернулася?»

«Леді в сукні, розмальованій квітами? Ні, сер, я її не бачив. Вона пішла по скелях до печери сьогодні вранці».

«Я знаю, знаю. Ми всі там купалися, а потім вона нас покинула й пішла додому, і після того я її не бачив. Ходити по навколишніх скелях не дуже небезпечно, чи не так?»

«Це залежить, сер, від того, якою дорогою ви підете. Найбезпечніше буде піти разом із людиною, що знає цю місцевість».

Він явно мав на увазі себе й почав розбалакувати на цю тему, але молодик його безцеремонно обірвав і побіг назад до готелю, гукаючи до жінки, що стояла на балконі: «Ти собі уявляєш, Марджері, Керол досі не повернулася. Дивно, чи не так?»

Я не чула, що відповіла йому Марджері, але її чоловік кричав далі:

«Але ми вже не можемо чекати довше. Нам треба їхати до Пенрітара. Ти готова? Я прижену машину».

Він зробив, як сказав, і незабаром обоє від’їхали. Тим часом я навмисне накручувала себе, щоб довести самій собі, якими безглуздими були мої фантазії. Коли автомобіль від’їхав, я підійшла до готелю й пильно оглянула бруківку. Звичайно ж, ніяких плям крові там не було. Ні, це видіння весь той час, коли маячило перед моїми очима, було лише результатом моєї спотвореної уяви. І саме тому воно навіювало мені ще більший жах. І раптом, коли я стояла там, геть ошелешена, почувся голос рибалки: «Вам привиділися там плями крові, чи не так, леді?» Він дивився на мене з цікавістю.

Я кивнула.

«Це дуже цікаво, дуже цікаво. У нас тут існує один забобон, леді. Якщо хтось побачить ці плями крові…»

Він зробив паузу.

«Ну, то й що?»

Він провадив своїм лагідним голосом, корнуольським за інтонацією, але неусвідомлено бездоганним та позначеним характеристиками доброго виховання, цілком вільним від корнуольських зворотів мови: «У нас кажуть, леді, коли побачити тут плями крові, то в найближчі двадцять чотири години хтось помре».

«Який жах! Від цього видіння та від ваших слів у мене аж мороз пішов».

Він продовжив повчальним тоном: «У нашій церкві, леді, є дуже цікава табличка, де написано про смерть…»

«Ні, дякую», — сказала я рішучим голосом, крутнулася на підборах і пішла вгору по вулиці до котеджу, в якому я винайняла собі житло.

Коли я вже туди підійшла, то побачила жінку на ім’я Керол, котра поверталася зі своєї прогулянки, ідучи по стежці, що петляла по гребеню скель. Вона дуже поспішала. На сірому тлі скель вона здавалася якоюсь отруйною червоною квіткою. Її капелюх мав колір крові…

Я здригнулась. І справді, кров весь час була в мене на думці.

Згодом я почула гуркотіння її автомобіля. Я запитала себе, чи й вона подалася до Пенрітара; але вона звернула ліворуч, у протилежному напрямку. Я спостерігала, як автомобіль вибрався на вершину пагорба й зник, і, можна сказати, зітхнула з полегкістю. Пацюча Нора знову почала здаватися мені сонним і тихим закутком.

— Якщо це все, — сказав Реймонд Вест, коли Джойс замовкла, — то я відразу оголошую свій вердикт. Нестравність шлунка призводить до того, що після їжі перед очима починають мерехтіти всілякі цятки.

— Ні, це ще не все, — відповіла Джойс. — Ви повинні вислухати й продовження. Я прочитала його в газеті через два дні під заголовком «Нещасливий випадок під час купання». Там розповідалося про те, як місіс Дейкер, дружина капітана Деніса Дейкера, трагічно втопилася в Лендір-Коув, трохи далі на цьому самому узбережжі. Вона та її чоловік зупинилися в тамтешньому готелі й повідомили про своє бажання скупатись, але знявся холодний вітер. Капітан Дейкер сказав, що купатися буде холодно, тож він і ще декілька постояльців готелю пішли грати в гольф на полі, що було неподалік. Проте місіс Дейкер заявила, що їй зовсім не холодно, і пішла сама-одна до затоки. Коли вона не повернулася, чоловік занепокоївся й разом зі своїми друзями спустився до пляжу. Вони знайшли її одяг складеним біля скелі, але жодного сліду від бідолашної жінки ніде не було. Тіло відшукали аж через тиждень, коли хвилі винесли його на берег в іншому місці узбережжя. На її голові був слід від сильного удару, якого було завдано перед смертю, й дійшли висновку, що вона, певно, пірнала в море й ударилася головою об скелю. Згідно з моїми розрахунками, вона померла якраз через двадцять чотири години після того, як я побачила плями крові.

— Я