Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Жорстокість його була страхітлива, навіть як на ті жорстокі часи. Він просто мордував своїх жінок — не те що він мав їх кілька зразу, але вони в нього часто мінялися. Ніяка жінка не могла б із ним ужити; і все ж вони з ним жили — з примусу. Перечити йому годі було. Ніхто в нашому Плем’ї не був такий дужий, щоб міг вистояти проти нього.

Мені часто сниться одне тихе надвечір’я. До луговини перед печерами з усіх усюд сходяться наші: і з болота, де сила ягід, і з водопою, і з галявин, де росте морква. Йдуть хутко. Загаюватись не можна. Насувається темрява, світ перейде під владу хижих, кровожерних звірів, і предтечі людини мусять, тремтячи, ховатися по печерах.

Декілька хвилин ми ще барились унизу й не лізли до печер. Натовкшись та набігавшись за день, ми надвечір попринишкали. Навіть малі дітлахи, завжди охочі до витівок і гри, вовтузилися не дуже завзято. Вітер, що вдень подував з заходу, вщух; сонце сідало, й тіні довшали. Коли це до нас несподівано долинули дикі розпачливі зойки з печери Червоноока й почулися глухі вдари. Він бив свою жінку.

На луговині враз залягла нашорошена, злякана тиша. Вдари й зойки не вщухали, і ми з безпорадної люті шалено заджерготіли. Наше обурення було дуже велике, але ще більший був страх перед Червонооком. Помалу вдари стихли, завмер приглушений стогін. А ми все джерготіли. Журний присмерк обгортав Плем’я.

Нас бавило все, хоч би що де сталось, але ми ніколи не сміялися, коли Червоноок бив свою жінку. Ми занадто добре знали, що то була за трагедія. Не раз уранці на каміняччі під кручею бачили ми мертве тіло: коли жінка вмирала від його побою, він звичайно викидав її труп геть із своєї печери, не турбуючись ховати його й полишаючи робити це тому, хто хоче. Щоб труп не отруював повітря нашого оселиська, ми самі завжди скидали його в річку, нижче за те місце, де пили воду.

Червоноок не тільки вбивав своїх жінок, а й добував їх через убивство. Коли йому треба було жінки і йому припадала до вподоби така, що мала вже чоловіка, то він простісінько вбивав його. Два чи три рази я сам був свідком того, і все Плем’я знало про такі вбивства, але дати припин не могло.

У нас не існувало ніякої, сказати б, форми врядування, були тільки деякі заведені звичаї. Той, хто ламав їх, зазнавав нашого гніву. Того, наприклад, хто зважився б запаскудити наш водопій, провчив би кожен, хто б те побачив. А тому, хто збивав фальшиву тривогу, добряче перепадало від нас усіх. Але Червоноок брутально топтав наші звичаї, і ми так його боялися, що були навіть гуртом нездатні скарати його.

Шостої зими, що я жив з Клаповухом, ми почали помічати, що дуже за цей час виросли. Нам із самого початку нелегко було впихатися вузеньким пролазом до нашої печери; але такий вузенький пролаз мав і переваги. Ніхто дорослий не міг оселитись у нашій печері, а тому ніхто й не пробував заграбувати її від нас, хоч і була вона знадна: вище за всі на кручі, найбезпечніша, а взимку найтепліша, бо маленька.

Щоб показати вам, на якому низькому ступені стояв тоді наш розумовий розвиток, доволі сказати, що не було нічого простішого, як, витуривши нас із печери, поширити пролаз до неї; але до такого не доміркувався ніхто. Нам з Клаповухом теж таке не спадало на думку, поки, щодалі підростаючи, ми були змушені до того. Під кінець літа, як була така сила їжі, що нас дуже розпасло, ми почали працювати, але прихватком — тоді, як припадала охота.

Камінь був не твердий і легко кришився. Спочатку ми колупали його просто пальцями, але незабаром пообламували та пообдирали собі пазури. Тоді мені набігла блискуча думка колупати цурпалком. Справа пішла хутко, але зовсім несподівано призвела до біди. Якось рано-вранці ми наколупали велику купу каміння та грузу. І гадки собі не маючи, я зіпхнув її додолу. Звідти враз долетів скажений рев. Голос був знайомий, аж надто знайомий. Не треба було й зазирати туди, щоб дізнатися, хто то був. Каміння звалилося на Червоноока.

Перелякані, ми попадали додолу й принишкли. За хвилину він, лютий як чорт, зазирав уже до нас у печеру. Та бувши занадто великий, продертись досередини не міг. І раптом він зник. Нас те спантеличило: знаючи вдачу та звички наших одноплемінців, треба було сподіватися, що він тут шаленітиме, поки виллє свою лють. Обережно підлізши до діри, я зирнув униз і побачив, що він уже дереться на кручу з ломакою в руках. Не встиг я ще збагнути, що він надумав, як він уже видерся назад і почав люто ширяти ломакою в печеру.

Він штирхав нею так шалено, що, напевне, повипускав би нам кишки, коли б ми не попритискалися до бічних стінок печери, де йому важко було дістати нас. Але, примірившись, він часом сягав і туди й шкрябав нас кінцем ломаки, обдираючи шкіру та вискубуючи волосся. Коли ми зойкали з болю, він задоволено гарчав і ще лютіше ширяв своїм дрюком.

Урешті мене поняла злість. За тих часів я й сам був вельми запальний та й сміливий до того ж, хоч то була радше хоробрість щура, загнаного в кут. Я схопивсь обома руками за кінець ломаки, але Червоноок такий був дужий, що, шарпнувши дрюка до себе, витяг мене аж на середину печери й, діставши до мене своєю довженною рукою, почав нігтями шматувати мені тіло, доки я не вирвався від нього й не притулився знову до стіни, де міг бути хоч трохи вбезнечений.

Він знову почав штирхати дрюком і боляче вдарив мене в плече. Клаповух весь час тільки трусився з переляку й зойкав, коли ломака зачіпала його, але не робив нічого. Шукаючи й собі якої дрючини, щоб дати відкоша Червоноокові, я нагледів цурпалок із фут завдовжки й цаль завгрубшки й пошпурив його в діру. В Червоноока я не влучив, проте він несамовито завив, ще дужче розлючений, що я насмів боронитись, і почав ще скаженіше колошкати нас ломакою. Я налапав рукою камінець, що відпав від скелі, і, кинувши, влучив йому в груди.

Це мені піддало духу, та й