Читати книгу - "Джек Лондон. Твори у 12 томах. Том 04"

Вони нас не бачили, і ми якусь хвильку їх спостерігали. То були дикі собачата. Поблизу в скелі видніла позема розколина. Напевно, там було їхнє кубло, де мати покинула їх і звідки вони свавільно повилазили. Юне життя, що буяло в них, — те саме, що вигнало нас із Клаповухом сюди на узлісся, вигнало й їх із кубла бавитись на сонечку. Звичайно, їм би хіба ж так натрусилось, коли б оце мати їх застала. Але замість матері застукали їх ми з Клаповухом. Він зиркнув на мене, і ми мовчки кинулись до них. Лігво було єдине місце, де цуценята могли врятуватись, але ми заступили їм стежку. Одно з них шмигнуло просто мені між ноги. Я притиснув його і схопив. Воно вгородило мені в руку свої гострі зубенята. З несподіванки й болю я випустив його. Ту ж мить воно чкурнуло в лігво.

Клаповух, що тим часом вовтузився з другим, скинув на мене грізними очима й заджерготів, що я, мовляв, дурень і вахло. Я, засоромившись і разом набравшись духу, схопив останнє цуценя за хвіст. Воно теж куснуло мене, але я не випустив його й перехопив другою рукою за карк. Посідавши на землю, ми підняли свою здобич проти себе й стали, сміючись, розглядати її.

Цуценята гарчали, дзявкали, скавуліли. Та раптом Клаповух жахнувся, ніби щось йому причулося. Ми злякано перезирнулись, усвідомивши враз, у якій ми небезпеці. Ніщо не може так розлютити диких звірів, ні від чого ВОШІ так не сатаніють, як коли займати їхніх малят. Цуценята, що ми їх половили і що так галасували, належали дикій собаці. Ми були з цією породою знайомі. Вони бігали зграями, наганяючи жаху всім травоїдним звірам, завжди назирці за чередами й табунами, і загризали малих, старих та кволих. Не раз і ми самі мусили рятуватись від них. Мені якось довелося бачити, як вони гналися за жінкою з нашого Плем’я. Наздогнали вони її вже в лісі, й коли б вона не виморилась, бігши, то вилізла б на дерево і, звичайно, врятувалася. А так, знесилена, вона зірвалась і впала на землю, де вони швидко порішили її.

Мить лише дивились ми один на одного, потім разом схопилися й, не випускаючи з рук здобичі, помчали геть до лісу. Там, позалазивши на високе дерево й почувши себе безпечними, ми сіли й почали знову розглядати своїх бранців та реготати з щирого серця. Ми були дуже сміхотливі, як бачите, і сміялися з кожної нагоди.

Далі перед нами постало вельми важке завдання. Треба було занести цуценят до нашої печери. Перестрибуючи з дерева на дерево, ми не могли чіплятися руками, бо тримали ними наших звірят, що борсалися й видирались. Спробували були бігти по землі, але огидна гієна, за нами погнавшись, примусила нас знову пнутися на дерева. О, то була кмітлива тварюка.

Клаповухові шибнула чудова думка. Згадавши, як ми приносили до печери оберемки зеленого гілля на постіль, він зірвав витку стеблину, одним кінцем зв’язав цуценяті лапи, другий замотав собі круг шиї й закинув цуценя собі на спину. Тепер руки й ноги були йому вільні. Увесь сяючи, він не став чекати, поки й я позв’язую лапи своєму цуценяті, а кинувся наперед. Але вийшло зовсім не те, чого вій сподівався. Цуценя не довго лежало на Клаповуховій спині. Помаленьку з’їхало воно йому на бік, а потім і наперед. Зуби йому не були зв’язані, й воно, скориставшися з нагоди, в’їлося Клаповухові в м’який, нічим не захищений живіт. Мій товариш зойкнув і, може, впав би навіть додолу, коли б не вхопився зопалу обома руками за гілля. Стеблина, обмотана йому круг шиї, урвалась, і цуценя зі зв’язаними лапами полетіло додолу. Гієна дочекалася свого обіду.

З досади та злості Клаповух заходився псячити її а тоді рушив деревами далі, вже без ноші. Коли б мене спитали, я не міг би пояснити, навіщо, власне, тяг я своє цуценя до печери: просто мені хотілося цього, і я його ніс. Я скористав з вигадки Клаповуха, але зв’язав цуценяті не тільки лапи, а й писок, просунувши між щелепи цурпалочок.

Врешті я допер його додому. Певне, в мене було більше завзятості, ніж у пересічного мого одноплемінця, а то б я був кинув його. Як я разом з ним дерся кручею до себе, навколо всі глузували з мене, але я на те не зважав. І не марно я трудив себе: цуценя таки опинилося в печері. То була забавка, якої ще ніхто в нас ніколи не мав. Було воно дуже тямке. Так, наприклад, як я грався з ним, воно раз куснуло мене. Я нам’яв йому вуха, і по тому воно довго вже не опитувалось кусатись.

Я щиро прихилився до мого цуценятка. То взагалі була прикметна риса нашого Плем’я, що нас тягло до всього нового, незнаного; а цуценя якраз було для мене такою новиною. Побачивши, що воно не хоче їсти овочів та зеленини, я став ловити йому птахів, вивірок, кролят. (Наше Плем’я не гребувало й рослинним, і м’ясним харчем, і ми добре вміли ловити дрібну дичину). Цуценя, ївши м’ясо, росло й гладшало. Скільки можу я уявити, воно жило зі мною більш як тиждень. Та одного разу, повернувшись до печери з гніздом тільки-но вилуплених фазанят, я побачив, що Клаповух, забивши цуценя, саме заходився його поїдати. Мовчки накинувсь я на товариша, і в тісній печері ми вчепились один в одного й зубами й пазурами.

Цією бійкою закінчилась одна з найперших спроб освоїти дикого собаку. Ми билися довго, скублися, дряпались, кусалися; потому похмуро розійшлись. А трохи згодом удвох ізжерли цуценя. Сирове? Авжеж. Вогню ми тоді не знали. Таємниця, як варити їжу, ще була захована в туго звитому сувої майбутнього.

РОЗДІЛ IX

Червоноок був атавізмом, гострим дисонансом у нашому Плем’ї. Примітивніший за будь-кого з нас, він був серед нас зовсім чужий, але й ми ще були такі примітивні, що не вміли якось умовлятися між собою, аби гуртом чи то вбити його, чи то прогнати геть. Хоч які ми ще були дикі й незгуртовані, та він усе яг був аж занадто дикий, аби жити з нами. Усі його вчинки сходили на те, щоб заподіяти Плем’ю якусь шкоду.