Читати книгу - "Маріупольський процес"

Він скидає кілька лопат землі.

– Добре, – не вгаває він, повертаючись до розмови на зворотному шляху. – Ти себе українкою відчуваєш чи ні?

– Та яка різниця, – каже вона.

– От-от, – він струшує рядно. – Яка, справді, різниця?

– Ладно, – каже вона після вагання, – я слов’янка.

– А конкретніше?

– Не можна бути просто слов’янкою?

– Та можна. Можна взагалі себе ніяк не ідентифікувати. Таке теж можливе. Можна ще сказати: я новороска.

– Здрасьті. Сам ти новорос. Малорос-молокосос. Я, щоб ти знав, вільна від цих комплексів. Великоросія, Малоросія, це до мене – до мене особисто! – не має жодного стосунку.

– А хто деенерівцям їсти варить?

– Я брату і його товаришам їсти варю. Тимчасово, до речі.

– Тимчасово? Усе ясно. Тоді ти хохлушка.

– А ти тоді хохол.

– Ні, це не про мене.

– Чому ж? Що тобі не подобається?

– Бо хохли – це… Як би сказати?… Ті, хто самі себе так називають, по-перше. По-друге, це пристосуванці… Терпіли… Шукачі вигоди… Як вигідно – так і вчинятимуть. Треба буде мовчати – мовчатимуть. По писку від сильнішого дістануть – обітруться. Треба буде спостерігати – спостерігатимуть. На вчинок не здатні. І це загалом не про нас, не про вас, бо хохли є усюди. Там, звідки я є, їх теж достатньо.

– Ні, я не хохлушка, – каже тоді Ольга. – Не знаю, хто я є.

– А що ти любиш? Що ненавидиш?

Ольга замислюється. Справді, що вона любить? Так, щоб по-справжньому. Не про їжу ж мова і не про географію.

– Люблю свою землю, свій степ, – каже вона, – як пахнуть трави під сонцем. Найбільше люблю полин, його запах. Маму люблю, бабу Аню, Вітька непутящого, сестру та племінників. Оцю хату з гнилою підлогою. Тому тут з нею і мучуся, хоча усім моїм це зараз непотрібно. Я більше люблю, ніж ненавиджу. Второпав? Я вперта й витривала. І там, де я, там буде гарно.

Ольга зупинилася, стояла руки в боки, дивилася з викликом. Гарна.

Роман не міг очей відвести.

– То що тобі сказати, українко? Дай шматок мила. Будь-яке, хоч господарське.

Він мився за сарайчиком, стоячи у траві. Фиркав, наспівував щось, вилив на себе два відра води з криниці – повернувся радісний, волосся скуйовджене, рушник на плечі. Гумові капці чвакають при кожному кроці, з одягу – лише картаті сімейні труси. Ольга у магазині купила, сказала, що братові.

13

Що тут було не так?

Дитячих голосів не було чути. Ні сміху, ні плачу.

Лиш гудіння моторів, тріщання автоматів на віддалі та поодинокі вибухи за селом. Іноді до вух долітали уривки розмов, хтось проходив уздовж паркана, стишено розмовляв із кимось, може, й по мобілці. Місцеві. Гучні голоси належали господарям ситуації, ті ні від кого не ховалися, розмовляли впевнено, реготали виклично. Світ належав їм. Поміж них теж були місцеві.

Одного дня з протилежного боку паркана, наче з віття жердель, залетів на подвір’я клунок. Гепнувся у траву. Хтось, зазирнувши через щілину, знав, що Роман це побачить, що він на подвір’ї сам-один, обличчям до воріт, розвішує на мотузці свої штани й тільняшку. Він мав зрозуміти, що той пакунок для нього призначений.

Роман озирнувся на хату, на її віконця і двері, обвів поглядом подвір’я – нікого. Зачепив одяг прищіпками, рушив до пакета, поторсав його ногою… Із затисненою під пахвою знахідкою попрямував до сарайчика, там розв’язав вузол. Сюрприз. Ще й який.

Згорнутий старий солдатський наплічник. Ніж у шкіряних піхвах. Металевий хвостовик проходить через усе дерев’яне руків’я й кріпиться на торці… Правильний ніж. Таблетки твердого палива в упаковці. Сірники у плівці, свічка. Клубок тонкої мотузки. Маленький ліхтар із запасною батарейкою.

Хтось подбав про Романа на випадок втечі.

Дівчата на базі суп розливали. Валька там уперше, уже встигла Ользі пошепки пообіцяти, що востаннє. Мовчки допомагає, без сміху, без жартів.

Буча стоїть поруч, цигарку розминає у пальцях, на Вальку оком накидає.

– А що у нас нині на десерт? – каже, обводячи поглядом своїх підлеглих. – Що б ти хотіла, Валентино?

– А що ви можете запропонувати? – вона й не дивиться на нього.

– Прогулянку удвох у тихому місці, – він закурює, випускає дим угору. Задоволений собою. Забув вже, мабуть, як Валька його відшивала…

– Я це вже Пєті обіцяла, – підводить очі Валька. – Правда, Петре? – до хирлявого, метр у кепці, чоловіка. Той мало не вдавився, очі витріщив.

Валька його такою усмішкою обдарувала, що він закляк на місці. Хлопці перезирнулися: ото вибрала собі недомірка! Хто тих бабів зрозуміє!

– Ну дивися, – Буча їй, вже без посмішки, – дивися, щоб не помилилася.

– А чого помилятися… Пєтюня у корінь пішов, а не в довжину язика.

– Дивися… – повторює Буча.

– А то що? – Вальчин сміх котиться подвір’ям, повітря від нього бринить. Вона дуже симпатична, коли ось так закидає голову, блискаючи білими зубами. – Як із Жулькою буде? Цеглою присиплеш?

У Бучі жовна ходять. Кидає під ноги цигарку, йде геть.

– Даремно ти Бучу злиш, – Ольга їй на зворотньому шляху. – Він це навряд чи забуде.

– А я до них ніколи більше й не піду!

Сміється Валька, голосно, на всю вулицю, її сміх відлунює у вухах Бучі. Він певен: це вона з нього смішки справляє.

14

Ольга:

Він не такий, як усі.

Справа не в нашивці на рукаві, не в тому, що чужий. У чомусь іншому. Для брата та його хлопців він ворог. А для мене хто?

Не ворог, це точно. Просто хлопець, схожий і не схожий на інших. Більше не подібний… Кажу ж: не такий, як усі.

Зовнішність – нічого особливого. Хіба очі сині. Не одразу й роздивилася. Одне око ще трохи примружене, але це його не псує. Навпаки. Набряк вже зійшов, синець спустився до щелепи, пішов смугами навскіс. Той ще вигляд.

Від нього чоловіком пахне, це Валька-Самореклама каже. А я говорю: тхне. Суміш поту і чогось звірячого, гіркуватого. Вона своє: що ти розумієш, малявка!

У нього жили на руках виступають.

Він не говорить дурниць. Тобто майже не говорить дурниць.

Я йому вірю, він не втече, поки підлоги не зробить. Навіть брату не повірила б у подібній ситуації, бо скільки разів чула одне, а згодом бачила інше. А цьому чогось вірю, можливо, даремно.

Іноді мені навіть хочеться, щоб він порушив слово, щоб я переконалася, що саме такого й варто було від нього чекати, що він такий, як усі брехуни. Ні, я не провокую його на втечу, він мені потрібний тут. Але навіть від брата приховую, що наш