Читати книгу - "Фламандська дошка"

«Цікаві люди, — подумала Хулія. — Цікава родина».

— Саме так, — підтвердив старий, ні до кого конкретно не звертаючись. — Я згоден. У принципі.

Племінниця заломила руки, й браслети на її зап'ястках забряжчали. Вона здавалася засмученою чи роздратованою. А може, засмученою та роздратованою водночас.

— Але, дядечку, ми повинні це обговорити. Я не сумніваюся в добрих намірах цих сеньйор…

— Сеньйорит, — утрутився чоловік, не перестаючи посміхатися Хулії.

— Нехай сеньйорит, яка різниця, — Лола Бельмонте так розлютилася, що насилу вимовляла слова. — В кожному разі вони повинні були проконсультуватися з нами також.

— Що стосується мене, — озвався чоловік, — то я їх на це благословляю.

Менчу, не криючись, зухвало розглядала Альфонсо і вже поривалася щось сказати, але промовчала й уп’ялася очима в племінницю.

— Ви самі чули, що сказав ваш чоловік.

— Байдуже. Спадкоємиця я, а не він.

Сидячи на своєму візку, Бельмонте глузливо підняв худющу руку, наче просив слова.

— Я ще живий, Лоліто… Ти успадкуєш усе в належний час.

— Амінь, — проказав Альфонсо.

Гостре підборіддя племінниці націлилося на Менчу з таким оскаженінням, що Хулії на якусь мить здалося, нібито зараз Лола кинеться на них. Вона й справді могла становити небезпеку — зі своїми довгими нігтями, схожа на хижого птаха, — тож Хулія вирішила чинити опір, хоча серце в неї шалено калатало, виділяючи адреналін. Хулія не мала якихось особливих фізичних навичок, хоча в дитинстві Сесар навчив її кількох брудних прийомів, корисних, щоб здолати піратів. На щастя, оскаженіння племінниці обмежилося розлюченими поглядами, і вона, розвернувшись, вийшла з передпокою.

— Я цього так не залишу, — кинула на ходу, і її підбори сердито зацокали по коридору.

Альфонсо, який і досі тримав руки в кишенях, добродушно посміхався.

— Не ображайтеся на неї. — Він обернувся до Бельмонте. — Правда ж, дядечку?.. Наша Лоліта — чисте золото… Сама доброта.

Інвалід відчужено хитнув головою, він вочевидь думав про щось інше. Здавалося, його увагу привернув порожній прямокутник на стіні, начеб на ньому проступали таємничі знаки, розібрати які було під силу тільки його стомленим очам.

— Отже, з племінником ти була знайома раніше, — мовила Хулія, щойно вони вийшли на вулицю.

Менчу, яка саме оглядала вітрину якоїсь крамнички, ствердно хитнула головою.

— Давним-давно, — вона нахилилася, щоб роздивитися ціну якихось черевиків. — Роки три-чотири.

— Тепер зрозуміло, як ти вийшла на картину… Пропозиція була не від старого, а від цього жевжика.

Менчу єхидно посміхнулася.

— А ти попала в точку, голубонько. Тільки не подумай, бува, бозна-чого. Було у нас з ним колись те, що ти — із сердечної простоти — назвала б affaire[11]… Відтоді багато води спливло, та коли йому засів у голові ван Гюйс, Альфонсо, треба віддати йому належне, згадав про мене.

— Чому ж він сам не домовився?

— Бо ніхто не йме йому віри, навіть дон Мануель… — Менчу зареготала. — Альфонсіто Лапенья на прізвисько Гральний автомат заборгував геть усім, навіть чистильнику взуття. Кілька місяців тому він ледь не опинився в буцегарні через якусь оборудку з нічим не забезпеченими чеками.

— Із чого ж він живе?.

— З того, що в жінки на шиї сидить, роззяв обдурює та совісті не має.

— І сподівається завдяки ван Гюйсу вийти зі скрути?

— Авжеж. Ніяк не дочекається, коли зможе обернути його на купу жетонів для рулетки.

— Темний тип.

— Звісно. Але я полюбляю пройдисвітів, от і Альфонсо мені подобається, — вона на мить замислилася. — Хоча його технічні дані, наскільки я пам’ятаю, на медаль не тягнуть. Він… Як це тобі пояснити? — Менчу задумалася, добираючи потрібне слово. — Він не надто вигадливий, розумієш? Тут Макс дасть йому фори. Альфонсо якийсь одноманітний, із тих, що тільки «здрастуй та бувай». Зате веселун, чудово розповідає непристойні анекдоти.

— А дружина в курсі?

— Думаю, нюхом чує, вона ж не дурна. Тому так на нас і визвірилася, зміюка.

III. ШАХОВА ЗАДАЧА

Ця благородна гра має свої безодні, в яких часто пропадали благородні душі.

Стародавній німецький майстер

— Гадаю, — мовив антиквар, — тут ідеться про шахову задачу.

Уже півгодини, дивлячись на картину, вони обмінювалися враженнями. Сесар стояв, спершись на стіну й двома пальцями — великим та вказівним — граційно тримаючи склянку джину з цитриною. Менчу томливо лежала на дивані. Хулія, покусуючи ніготь, сиділа на килимі, — перед нею стояла попільничка. Усі троє втупилися в картину, наче в екран телевізора. Кольори ван Гюйса поволі темнішали в них на очах у міру того, як згасало вечірнє світло, що проникало до помешкання через слухове вікно.

— Може, хтось увімкне світло? — запропонувала Менчу. — У мене таке враження, що я потроху сліпну.

Сесар натиснув на вимикач, що був у нього за спиною, і бічне світло, відбиваючись од стін, повернуло життя та кольори Роже Араському й подружжю герцогів Остенбурзьких. Майже тоді ж пролунали вісім ударів настінного годинника — їх розмірено відбив довгий маятник з позолоченої латуні. Хулія повернула голову, марно прислухаючись до кроків, які мали б пролунати на сходах.

— Альваро запізнюється, — проказала вона й завважила, як скривився Сесар.

— Хоч би як спізнився цей філістер, — пробуркотів антиквар, — все одно він завжди приходить надто рано.

Хулія осудливо глянула на нього.

— Ти обіцяв поводитися коректно. Не забувай про це.

— Я не забуваю, принцесо. Я стримаю свої хижі поривання лише через благоговіння перед тобою.

— Буду довіку тобі вдячна.

— Сподіваюсь на це. — Антиквар подивився на свого годинника, мовби не довіряючи настінному, якого колись давно сам подарував Хулїї. — А ця свинюка не надто пунктуальна.

— Сесаре.

— Гаразд, моя люба. Уже мовчу.

— Ні, не мовчи. — Хулія показала на картину: — Отже ти казав, що тут ідеться про шахову задачу…

Сесар ствердно хитнув головою. Він зробив театральну паузу: умочив губи в джин, а тоді витер їх витягнутим з кишені бездоганно-білим носовичком.

— Бачиш… — Він глянув на Менчу й ледь чутно зітхнув. — Бачите, у прихованому написі є одна деталь, на яку досі ми — принаймні я — не звертали уваги, necavit equitem справді перекладається як запитання: хто вбив лицаря? А це, згідно з наявними у нас даними, може трактуватися як загадка, що стосується смерті — або вбивства — Роже Араського… А проте, — Сесар зробив жест, з яким фокусники дістають із циліндра свій сюрприз, — цю фразу можна перекласти й інакше. Наскільки мені відомо, шахова фігура, яку ми називаємо конем, у Середньовіччі звалася лицарем… Навіть сьогодні в багатьох європейських країнах вона зветься саме так. Приміром, англійське