Читати книгу - "І прибуде суддя"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
Вдень я іноді зупинявся, вітався з людьми біля воріт, питав, як мені пройти на таку-то вулицю. Часом мені хотілося попросити цих людей так само, як і я вийти пізнього вечора на вулицю і слухати, чи десь не пролунає крик. Голос, який покличе на допомогу. Може, й назве котрогось чи котрусь із них на ім’я, бо мене не назве напевне.
Тільки один раз стара бабуся, котра сиділа біля воріт, озвалася до мене першою.
— Синку, — сказала вона. — Зачекай-но, синку.
Вона важко дихала, натужно вимовляла кожне слово. Протягом нашого куцого діалогу я жодного разу не зловив її погляду.
— Ти, синку, я бачу, вже цього тижня другий раз проходиш цією вулицею, — сказала бабця, коли я повернувся до неї і привітався. — До кого ти йдеш, синку?
— До, власне, я йду… до Трофимчуків, — сказав я, заскочений зненацька її запитанням.
— Але ж тут немає ніяких Трофимчуків, — бабця пожувала старечими губами, мовби пригадувала — живуть такі чи ні. — Нема ні на цій вулиці, ні на другій. Не ходи більше сюди, синку.
— Добре, не буду, — пообіцяв я несподівано покірно, хоч мав би образитися — яке вам, мовляв, діло, куди та навіщо я йду.
Навіть не спитав, чому це вона радить мені не ходити цією вулицею, дивна бабусенція. А треба було спитати. Чомусь забракло духу. Як і забракло духу оглянутися, хоч я цього й хотів. Я наче заражався таємничим, не зрозумілим для мене страхом. І щоб позбутися його, вирішив неодмінно завтра ж прийти сюди знову. Але так і не прийшов. Правда, проходячи ввечері, зрозумів, що то та сама вулиця, але бабці на ній, звісно, тепер не було. І тут я подумав, що насправді проходив цією вулицею вдень лише раз. Вдруге — теж ввечері, як і сьогодні. То, виходить, бабця бачила мене саме ввечері? Мені стало трохи лячно. Щоб прогнати цей страх, я засвистів. Це був мій виклик цьому несподіваному переляку, цій тиші, безмовності, навіть самотності. Та ніхто не зреагував на мій свист, бо ніхто ж, напевно, його й не почув. І тоді я мимоволі пришвидшив ходу. Як би мені хотілося когось зустріти. «Дарма», — подумав я, а тоді вимовив це слово вголос. І пішов далі, до самої околиці.
Щовечора, десь після дев’ятої, я був майже єдиним перехожим. Ані чиїхось кроків, а після десятої — і жодного вогню. Проте я вже знав: даремно питати жителів містечка, чого чи кого вони бояться. У кращому разі вони зроблять вигляд, що не розуміють вас. Або стануть буркотіти щось про економію. Вертаючись зі своїх мандрівок, я навмисне вмикав світло. Іноді лягав спати при ньому. Ніхто не сказав мені жодного слова докору, хоча я став помічати, що люди Старої Вишні дедалі частіше дивляться на мене скоса. Чи це мені здається?
Незабаром я був удома. Моя оселя трохи більша за мій кабінет. Правда, все тут не моє: сервант, книжкова шафа і шафа для одягу, диван-ліжко, стіл. Все це належить моїм господарям. Раз на тиждень господиня пере мої речі, коли я спробував відмовитися, вона заплакала, і я мусив погодитися. Їсти я готую собі сам, але багато мені й не треба.
Не роздягаючись, постукав у стіну. Відгукнеться чи не відгукнеться Ґлорія? Підходячи до будинку, я бачив її силует у вікні. Але вхід до її кімнати через кухню і ще одну кімнату, де спали її батьки. Треба або так не любити свою дочку, яка давно перезріла, котрій врешті-решт слід колись вийти заміж, або вважати її безнадійно приреченою, щоб перекрити їй можливість вертатися додому, коли вона захоче. «Невже вона така безсловесно покірна?» — подумав зненацька я.
За стіною чулись легенькі обережні кроки. Я постукав ще раз. Кроки стихли. Я різко підвівся, навмисне грюкнув стільцем, на якому сидів, і вийшов надвір. Дощ уже перестав, отже, зникла остання причина, яку я вигадав, аби цього вечора не виходити на безглузду прогулянку. Я побачив Лору крізь щілину у шторі. Дівчина застигла, піднявши руки над головою. «Яка ж вона негарна», — подумав я. Але чому вона так стоїть? І скільки так витримає? Я чекаю хвильку, дві, а Попелюшка, яка ніколи не стане принцесою, по той бік вікна стоїть так само, наче мертва чи задерев'яніла. Зрештою я не витримую і стукаю у скло. Лора сахається, опускає руки і притуляється до стіни, протилежної від вікна. Я стукаю вдруге і маю можливість спостерігати, як вона повільно, із виразом жаху, що робить її ще старшою і невродливішою, наближається до вікна, обережно, мов боячись обпектися, відхиляє штору. Переляк тепер перемішується зі здивуванням.
— Відчиніть, будь ласка, вікно, — попросив я, потім повторив прохання голосніше.
Вона нарешті зрозуміла, чого я прошу, і теж щось сказала. Потім ще раз. Я ледь розібрав, швидше здогадався: вікно неможливо відчинити, вже вставлена на зиму подвійна рама. Тоді показав на мигах, щоб вона зайшла до мене. Мої відчайдушні жести, наче розмовляв із глухонімою, змусили її скупо усміхнутися.
Я зустрів її біля дверей, поклоном гостинного господаря запросив до кімнати. Ґлорія зайшла обережно, навіть скрадливо. Подивившись на її ходу, я сам завмер від несподіваного відкриття. Дівчина пробує переді мною хоч якось приховати свою кульгавість.
Може, зробити їй хоча б каву, розмовляти так, ніби справді зацікавився нею? Ні, вирішив я, то було б надто жорстоко, адже все, чого хочу від неї, — аби пройшлася зі мною темною вечірньою вулицею цього глухого маленького містечка.
Я почав, як і годиться, здалеку, — про сьогоднішню паршиву погоду. «У нас о цій порі завше така мокротеча», — сказала вона. Ми перекинулись ще чотирма-п’ятьма фразами. Вона промовляла слова надривно, але без будь-якого інтересу. Насторога її не зникала, а посилювалася з кожним силоміць видобутим реченням. Вона мовби поставила якийсь запобіжник всередині, і той вчасно спрацьовував, підштовхуючи до банальних і очевидних відповідей. «Хіба вам насправді цікаво?» — прочитав я у її погляді.
Тоді я запропонував без будь-якої підводки прогулятися разом.
Вона ковтнула слину і аж зморщилася від бридливості. Враз стала на очах меншати, і мені здалося, що вона от-от перетвориться на маленьку мишку, яка сховається під ліжком від можливої небезпеки.
— Навіщо? — вичавила нарешті Лора.
— Просто прогулятися, і все. Адже дощ уже стих.
— Дощ стих, але вже темно, — сказала вона. — Темно вже, розумієте.
— Чому ж не розуміти? Ви так боїтеся темряви?
— Ні, — Ґлорія майже скрикнула. — Ні, я не боюся.
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «І прибуде суддя», після закриття браузера.