Читати книгу - "І прибуде суддя"

суді, однак зустрів лише знизування плечима. Якоїсь неділі я здогадався навідатися до місцевої церкви, де побачив неподалік брами та біля сходинок при вході до храму кількох жебраків, та жоден з них не був моїм незнайомим знайомцем. Десь після першого місяця вечірніх блукань я подумав, що, може, жебрак приходить щоночі до потяга. Думка здивувала мене й змусила скептично посміхнутися. Але наступної ночі я прийшов і до санкт-петербурзького потяга. Довкола, як і в ніч мого приїзду, стояла моторошна тиша. Між кошлатими сірими хмарами плив повний блідий місяць. Я стояв поміж двох колій і думав, що безглуздішого заняття годі придумати. Все ж я дочекався потяга, який спинився якраз на одну хвилину, з якого ніхто не вийшов і в який ніхто не сів. Я провів кавалькаду вагонів, коли вона рушила, довгим поглядом. І вже як тільки зник вдалині останній вогник, думка, ще химерніша за попередні, завітала до мене: можливо, жебрак знає, хто й коли приїздить? Він знав про мій приїзд…

Усенький наступний день я кляв себе останніми словами за несусвітній ідіотизм, але таки вирушив у нічну мандрівку до станції. Результат був таким же. Ще тричі приходив я на так званий вокзал і лише один раз із потяга вийшли двійко дівчат. Побачивши чужого, вони злякано сахнулися. Я попросив не боятися і сказав, що позаяк той, кого я чекав, не приїхав, можу запропонувати себе в ролі проводжатого.

— Ми живемо зовсім недалеко, — сказала одна з дівчат.

Все ж я пішов разом із ними. Дорогою довідався, що обидві навчаються в Луцьку, у Волинському університеті, приїхали на вихідні до батьків. «Як буденно», — подумав я. Студентки справді жили недалеко, за проводжання чемно подякували. «Чого ж я чекаю, на що сподіваюся?» — спитав я себе, попрощавшись з ними. Замість відповіді лишилося хіба що смачно сплюнути і йти до своєї оселі.

Наступного разу, коли я навідався на станцію, там стояло троє кремезних молодиків. Щойно я поцікавився, чи вони теж чекають потяга, як один з них, котрий стояв найближче, мовчки вдарив мене кулаком у живіт. Я зойкнув від несподіванки, а до мене кинулися всі троє і, схопивши за ноги, так само мовчки кудись понесли. Як виявилось, недалеко. Розгойдавши, вкинули у порослу бур’янами неглибоку канаву. Звідти я, трохи прочумавшись, мав змогу спостерігати, як випірнув потяг, як мовчазна трійця схопила валізи і попрямувала до крайнього вагона. Вони постукали, і двері відчинилися. Так само швидко вони зачинилися, ледве трійця зникла всередині. Коли потяг від’їхав, мені нічого не лишилося, як, вибравшись з канавки, пообдирати реп’яхи і поволі, припадаючи на забиту ногу, тюпати у напрямку квартири.

Ані дорогою, ані вже у ліжку я так і не знайшов більш-менш переконливої відповіді, хто ж були ті троє. Комерсанти, які повезли щось на продаж до Білорусі чи у Санкт-Петербург? Місцеві, а може, луцькі рекетири? Заїжджі чи місцеві грабіжники, котрі когось чи щось обчистили у Старій Вишні? Ні до чого логічного не додумався, вранці ніхто не заявив про пограбування. Правда, бажання ходити вночі до станції зникло. Зрештою, колись так і мало статися.

Але не зникла потреба вирушати у вечірні мандрівки безлюдними вулицями Старої Вишні.

* * *

За вікном вже зовсім стемніло. Дощ не вщухав. Заскрипіли одразу усі двері — працівники суду розходилися по домівках. І мені пора. Я поволі підвівся з-за столу. Але ж і кабінет я отримав! Завдовжки п’ять і завширшки три кроки. Ледве вміщується стіл, два стільці біля нього, етажерка. Всі папери мушу тримати в шухлядах столу. Втім, як мені роз’яснили, мати окремий кабінет тут вважається неабияким привілеєм.

Вимикаючи світло, я чомусь подумав: «Добре було б сьогодні взяти у вечірню мандрівку когось із собою». Але кого? Жоден з моїх трьох-чотирьох знайомих, з якими я, умовно кажучи, заприятелював, не погодиться. Та, замикаючи двері, я вже знав, кого запрошу собі в попутники. Так, Лору, дочку моїх господарів, нещасну кульгаву дівчину, повне ім’я якої — Ґлорія — звучало радше знущанням над нею самою.

Я вийшов на вулицю. Дістав з кишені кепку, натягнув на голову. Заплюскотіла вода під черевиками. Пришвидшив хід. Не звертав жодної уваги на калюжі. Додому йшов завжди поволі, але цього разу мокнути мені не хотілося, та й вирушати у чергову мандрівку мокрим не було ніякого резону. Незабаром я вийшов на центральний майдан, де стояв будинок районної адміністрації, торговий центр, з іншого боку — перукарня, а ще трохи далі, де починалася головна вулиця, — церква, недавно відреставрована, відремонтована і заново відкрита для віруючих. Тьмяно блищали ліхтарі. На вулиці я зустрів не більше п’яти перехожих. Це була велика вулиця в містечку, де стояли два п’ятиповерхові будинки і декілька старовинних, ще з минулого століття. Взагалі, під час своїх вечірніх мандрівок я нарахував у Старій Вишні, окрім двох згаданих п’ятиповерхових, ще стільки ж у чотири поверхи, шість триповерхових і аж п'ятнадцять двоповерхових будинків. Словом, це був звичайнісінький маленький районний центр. Всі решта житлових будинків — близько трьох сотень — були одноповерховими. За цих неповних три місяці я обійшов Стару Вишню вздовж і впоперек.

Мені з часом навіть стало цікаво вивчати ці вулиці, які здавалися на початку моїх мандрівок схожими одна на одну, наче близнюки. Я став розрізняти їх й іноді вітався, наче з давніми знайомими. Кленова, Зелена, Привокзальна, Дударчука (як виявилося, місцевий партизан), 16 липня (день визволення містечка від німців), Святкова, Весільна, Трактористів, Мельнична, Чекістів, Лозового (ніхто не знав, хто це такий), Прикордонників (хоч до кордону звідси ще далеченько), Садова, Сервантеса (ого, сказав я собі, коли прочитав прізвище іспанського класика на перехнябленій, заржавілій залізній табличці), Ракетна, Ентузіастів (дві останні — дуже милі назви). Щоб знати, якою вулицею я ходжу, я інколи приходив вдень і зчитував назви або ж питав у тих, хто траплявся мені по дорозі.

Вдень вулиці наче розбігалися від мене. Це було дивне відчуття, до якого я згодом навіть звик. Потім я подумав, що воно — наслідок мого бажання зробити цей населений пункт трохи більшим, схожим на справжнє місто. Увечері ж і вночі містечко наче стискалося, скручувалося у чорний безмовний клубок, мовби мала дитина, залишена сама-одна у великому, наповненому мороком, страхом і привидами, будинку. Ця істота то завмирає, заціпеніло вдивляючись у темряву, то тихо скиглить, нарікаючи на свою долю і свою самотність, але настільки тихо, щоб ніхто не почув, бо вона боїться і звуків власного, наповненого жахом, голосу, і того невидимця, який за