Читати книгу - "Ерагон. Спадок"

— Але ж…

— Жодних «але»… Іди собі, іди!

— Але ж…

— Катріно, я не хочу з тобою сваритися, та якщо ти негайно не сядеш сама, то доведеться віднести тебе на пеньок власноруч.

Вираз на її личку змінився з похмурого на вражений.

— Правда?

— Ясна річ. Ну ти й упертюх! — трохи роздратовано відповів Роран.

— Упертюх — це не про мене, — огризнулась Катріна, неохоче відходячи від діжки.

Міцний Молот не звернув на це уваги. Він зняв кольчугу й повісив її на опорний стовп намету. Тіло вмить обдало холодом, проте невдовзі він зігрівся, бо вода в діжці була майже гаряча. Завзято тручи білизну, Роран навіть не помітив, як опинився у цілій хмарині з мильних бульбашок.

Увесь той час Катріна нетерпляче совалась на пеньку, бо не звикла сидіти просто так, без діла.

Нарешті терпець їй урвався. Дівчина скочила на ноги.

— Хочеш ромашкового чаю? — спитала вона. — Гертруда дала мені цілу жменю свіжих ромашок!

— Із задоволенням, — відповів Роран.

На якийсь час запанувала тиша. Міцний Молот продовжував прати білизну — ця справа підняла йому настрій, адже він обожнював домашню працю, чого аж ніяк не скажеш про вимахування молотом на полі бою. Та й те, що Катріна була поруч, неабияк його підбадьорювало.

Роран уже викручував останню одежину, вдихаючи аромат свіжозавареного чаю, як хтось надривно вигукнув його ім’я. За мить ватажок розгледів на шляху Бальдора, котрий біг до їхнього намету, оминаючи людей і коней. На ньому були шкіряний фартух та рукавиці по лікоть — такі бруднючі й затягані, що їхні пальці виблискували, ніби відполірований панцир черепахи.

Темне кудлате волосся молодого коваля перетягував шмат шкіряної мотузки. Бальдор був нижчий за свого батька Хорста й за старшого брата Альбрича, проте виглядав значно міцнішим, бо все дитинство допомагав батькові працювати в кузні. Жоден з їхньої родини сьогодні не воював — вардени не хотіли ризикувати своїми найвправнішими ковалями. З іншого боку, Роранові здавалося, що Насуада повинна дозволити їм бодай зрідка виходити на поле бою, адже всі троє були неперевершеними воїнами, та й покластися на них Міцний Молот міг за будь-яких обставин.

Облишивши прання, ватажок збентежено витер руки. Катріна й собі неспокійно підхопилася з пенька. Коли Бальдор нарешті зупинився перед ними, він був такий захеканий, що ледве міг говорити.

— Ходімо, мерщій… У матері почалися… пологи… — насилу видушив він із себе.

— Де вона? — швидко спитала Катріна.

— У нашому наметі.

— Ми скоро будемо, — кивнула йому дівчина.

Бальдор подякував, розвернувся й стрімголов кинувсь назад. Катріна тим часом зникла в наметі, а Роран загасив багаття, хлюпнувши на нього водою з діжки. Палаючі головешки пронизливо зашипіли, і все навкруги затягнуло неприємним ядучим димом.

Рухи Рорана прискорювала нервова напруга.

«Сподіваюсь, вона не помре», — думав він, згадуючи, як жінки переймалися її віком та надто тривалою вагітністю. Елейн завжди тепло ставилася і до нього, і до Ерагона, тому Міцний Молот дуже її любив.

— Готовий? — спитала Катріна, вийшовши з намету, де встигла накинути на голову й плечі блакитний шалик.

— Ходімо, — сказав Роран, різким рухом піднявши із землі свій пояс і молот.

ЦІНА ВЛАДИ

— Ось, пані. Це вам більше не знадобиться. Так воно навіть краще.

Остання смужка тканини з ледь чутним хрускотом зникла з рук Насуади. Дівчина носила ці пов’язки відтоді, як помірялася силами з воєначальником Фадаваром під час випробування довгих ножів.

Доки служниця Фарика поралася коло Насуади, та схвильовано розглядала довжелезний гобелен, поцяткований дірками різних розмірів. Їй коштувало неабияких зусиль перевести погляд на свої руки. Здобувши відчайдушну перемогу у випробуванні довгих ножів, Насуада рідко коли розглядала свої рани, а надто коли вони були свіжі.

Шрами пролягали асиметрично: шість на лівій руці й три на правій. Кожен із них був по три-чотири дюйми завдовжки. Найбільше вражала їхня рівність, коли не брати до уваги початку одного зі шрамів на правій руці. Тоді Насуада втратила рівновагу, через що ніж смикнувся й залишив удвічі товщу відмітину. Шкіра довкола шрамів була рожева й зморщена, тим часом самі шрами стали ледь-ледь світлішими за колір її шкіри. Раніше Насуада боялася, що шрами назавжди залишаться сріблясто-білими, проте зараз вони вирізнялися не так кольором, як рельєфом — півторадюймові горбики виглядали так, ніби їй під шкіру вставили металеві стрижні.

Насуада уважно оглянула страшні відмітини. Будучи ще зовсім малою, вона багато чула від батька про традиції їхнього народу, але провела все життя серед варденів і гномів. Ритуали, які дівчина бачила в кочових племенах, були здебільшого пов’язані з релігією. Вона ніколи не прагла навчитися танцю барабанів чи взяти участь у поклику імен, а про випробування довгими ножами й казати годі. Та як би там не було, уже зараз, будучи юною і вродливою, вона носила на своїх руках дев’ять потворних шрамів. Ясна річ, Насуада могла звернутися за допомогою до варденських магів, та це означало б, що вона визнала поразку й втратила підтримку кочових племен.

З одного боку, дівчині було страшенно шкода, що гладесенька шкіра її рук вже ніколи більше не вабитиме чоловічих поглядів, а з іншого — вона дуже пишалася своїми шрамами, котрі засвідчували її мужність і відданість варденам. Тож Насуада вирішила, нехай її краще поважають за це, ніж за вроду.

— Що скажеш? — спитала вона в короля Орина, який стояв біля відчиненого вікна, поглядаючи на місто.

Орин повагом розвернувся. Зараз він був у тонкій червоній туніці й мантії, розшитій по краях білим горностаєвим хутром.

— Не дуже приємне видовище, — відповів Орин і знову повернувся до споглядання міста. — Сховай їх. Я б не радив тобі з’являтися так у пристойному товаристві.

— Байдуже, — буркнула Насуада, ще раз зиркнувши на свої шрами. Потім вона зав’язала шнурівки на коротких рукавах і відпустила Фарику. Якийсь час панувала тиша. Трохи почекавши, Насуада пройшлася розкішним килимом, що лежав посеред кімнати, і зупинилася поруч з Орином. Побачене не могло не тішити — усі пожежі, крім двох, що лютували на західній стіні, було вже приборкано.

Заспокоївшись, дівчина перевела погляд на Орина. Відтоді як вардени та військо Сурди об’єдналися для боротьби проти Імперії, він став серйозніший — звичні для нього ентузіазм і завзяття зникли під спокійною, ледь не похмурою маскою. Спочатку Насуаду це неабияк тішило, та чим довше тривала війна, тим більше вона сумувала за його філософськими монологами й жартами, адже раніше Оринові розмови робили яскравішими навіть найнудніші