Читати книгу - "Автомобіль із Пекарської"

Поклав у попільницю, чиркнув сірником, підніс вогник.

Клапоть спалахнув та за мить перетворився на гірку попелу.

– Не розумію, до чого тут я, – промовив Кошовий. – Пан Сілезький не робить зараз нічого, що б мене здивувало. Провину в таких випадках не визнають, хіба що вбивцю заскочуть біля жертви з ножем чи пістолетом у руці. Хоче адвоката, що теж законно й має право.

– Він не міг називати жодних прізвищ, – парирував Тима. – Хтозна, чи можна довіряти козулі. Раптом віднесе записку просто в руки комісару Віхурі, аби вислужитися. Мова не про звичайного адвоката. Аби було так, пан Сілезький не нагадував би про борги.

– Що за борги?

– Ваші, пане Кошовий. Ми вже давно, від тих часів, коли познайомилися, називаємо вас проміж себе адвокатом. Та ви ж, власне, ним і є. Щоб не помилилися, пан Густав пише про борг.

– Вважайте мене ким хочете, пане Тимо. Хоч Папою Римським. Я не маю адвокатської практики й служу в нудній конторі. Краще подумайте – раптом ви не так зрозуміли послання. І пан Сілезький вимагає отримати борг із іншого, правдивого адвоката.

– Ніхто з тутешніх адвокатів нам нічого не винен, – відмахнувся той. – Ми й без того наймемо найкращого. Такого, котрий не побоїться буцатися з паном Радомським. Йому ж бо доповіли вже, що злапали вбивцю. Будьте певні, ваги в нафтового магната стане, аби тиснути на поліцію й заборонити випускати пана Густава з пазурів. Наш боржник – то ви, пане Кошовий. Хіба забули, як отут, за цим столиком, позаминулої осені ладні були ледь не юхою [28] угоду нашу скріпити. Нагадати?

Клим випив свою чарку махом, не скривився навіть.

– Не треба. Я не забув.

Сказав – і збрехав. Бо насправді вилетіло з пам’яті, як два роки тому восени тут, за цим самим столиком, дав Тимі слово честі відплатити послугою за послугу. Тоді місцеві злодії погодилися допомогти йому розшукати у Львові, а якщо треба – то й на міських околицях, одного з тисяч жебраків. Сам Кошовий не знав тоді львівського дна так добре, як компанія Густава Сілезького. Та й потім не вивчав його, бо не мав потреби. Сподівався, що більше й не матиме. Тож без вагань пристав на пропозицію Тими й заборгував послугу. Був певен: помічник старого нотаря навряд чи зможе колись стати у пригоді кримінальникам із набагато більшими можливостями.

Тепер зрозумів: слово – не горобець. Хай тоді не мав іншого виходу, ніж дати його. І все одно вважав тодішню наполегливу пропозицію Тими швидше проявом гонору, аніж розрахунком на близьку чи віддалену перспективу.

– Яка вам із мене користь? – запитав Кошовий, зітхнувши. – Що я можу?

– Ви прочитали записку, – сухо відповів Єжи Тима. – Усе сказано. Більше нічого не додам.

– Нічого там не сказано! – Клим почав заводитись, навмисне накручуючи себе, це додавало куражу більшого, ніж випита горілка. – Ви знайшли мене через Шацького. Нагадали про борг, я його визнав. Пан Сілезький твердить, що не вбивав доньку Радомського, і на його місці будь-хто вперся рогом, якщо, звісно, людина сповна розуму. Хочете правду, пане Тимо? Як кажуть у судах, тільки правду й нічого, крім правди?

– Для того ми й зустрілися. Треба відразу зняти все, що стоїть між нами.

– Я не вірю панові Густаву! Отак! – Кошовий трохи подався вперед, посунувши вбік порожню чарку. – Він міг убити пані Агнелю. Тим більше, вона була його таємною коханкою, і в цих стосунках пан Сілезький ризикував більше. Так, судячи з уже почутого про доньку нафтовика, вона мала схильність до ескапад. Любила привертати до себе увагу, навіть якщо для цього треба було вдатися до провокацій. Панові Густаву натомість зайва увага не потрібна. А постать батька дівчини для нього й таких, як він, не є сакральною. Недоторканних нема, тож одне необережне слово ескапічної панночки – і все, смертний вирок підписано. До речі, за слова у вашому середовищі треба відповідати, ось переконуюсь на собі.

– За слова взагалі слід відповідати. – Тима закурив, пустив дим над Климовою головою. – Пане Кошовий, я так само не знаю, винен пан Сілезький чи ні. Ось це ви, так виглядає з записки, маєте з’ясувати.

– Чому ви так вирішили?

Питання було риторичним. Кошовий уже здогадувався, яку гирю збираються повісити на нього львівські злодії.

– Оте «хай займеться» в записці. Навряд чи пан Густав мав на увазі щось інше. Ви дали слово віддячити за допомогу. За вами – борг. Тож мусите встановити всі обставини цієї непростої справи.

– Її веде особисто комісар Віхура, – парирував Клим. – Спершу слідство, потім – суд. Якщо пан Густав справді не винен…

– Ціхо! – Тима виставив перед собою ліву руку долонею вперед, пальці правої міцно стиснули краєчок цигарки. – Аби йшлося про когось іншого, можливо, так тому й бути. Але, пане Кошовий, повірте мені. Зараз маємо критичний збіг інтересів різних вагомих осіб. Комісар Віхура давно шукає способів на законних підставах засудити пана Густава, мене, будь-кого з нас. У кримінальної поліції служба така. Пан Радомський прагне покарати вбивцю єдиної доньки, і для нього пан Сілезький – дуже прийнятна постать. Тож ми не віримо, що слідство буде об’єктивним. Натомість віримо в скорий та навряд чи правий суд.

Клим сміливішав чим далі, тим більше.

– Коли вже пішла така відвертість, пане Тимо, погодьтеся, поклавши руку на серце: вашого пана Густава таки є за що арештовувати й судити!

– Можливо, – стримано відповів той. – Його, мене, більшість людей у цій кнайпі, включно з Цезарем. Навіть вас. Якщо відповідати перед законом за своє, то хай з прикрістю, але погоджуся: попався – покараний. Проте коли сидиш за чуже, пане Кошовий, погодьтеся й ви: нема охоти.

– Отже, ви впевнені, що пан Сілезький у тюрмі не за свій злочин?

– Я ні в чому не впевнений. Пан Густав лише хоче, щоб ви залагодили цю справу.

– Якщо я погоджуся і виявлю, що він – убивця, матиму переконливі докази, чим ризикую? Ви вб’єте мене, аби не приніс це все у дзьобі Віхурі?

Єжи Тима відповів не одразу. Мовчав, курив, слухав батярські вигуки, байдужим поглядом обмацував повій у протилежному кутку. Нарешті затягнувся востаннє і, розтерши недопалок на порох об каблук, мовив:

– Про все це запитаєте особисто в пана Сілезького. Він точніше скаже. Я лише посередник, до того ж маю свої припущення та думки.

– Як я в нього запитаю? В записці?

– Кажу ж – особисто. Завтра вас пустять до нього в Бригідки.

Настала черга Кошового витримувати паузу, щоправда – коротшу,