Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

— О-о-о… — І військовий остаточно перетворився на вовка: дав сильного ляпаса й злісно шарпнув нитку. Та була міцною — шовкова, він шарпав ще, ще… Мірочка закричала від болю.

— Не руш, бандите! — Бабуся Циля відштовхнула офіцера; не тямлячись від гніву, той витягнув пістолет — постріл був просто в серце.

Сполотніла Естер затулила собою дітей:

— Ні, ні… Благаю вас… Це ж діти…

Німець хвилю подумав, пообзирав стіни — можуть зостатися сліди, повільно наблизив пістолет до Естер:

— Gut, genug (достатньо), — і, знову надівши вищир- усмішку, повернувся і вийшов.

— Давиде, у вас година часу, — тихо нагадав Зілмах, витер сльози потрясіння з небритих щік і поспішив за мучителями.

Циля лежала наознак, розкинувши руки, наче востаннє хотіла обійняти рідних; на розслабленому лиці з’явилася усмішка — напевно, зустрілася з Богом… Естер отямилася, сліз уже не було — ніколи… потрібно діяти, діяти… мусять вижити. Розширені зіниці Давида незрячим поглядом тримались на бабусі:

— Я не зміг… Я не зміг виконати наказ батька, — шепотів хлопчина.

Естер обняла сина:

— Ніхто б не зміг. Але батько — там, на небесах, — хоче, щоб ви жили… ходімо.

Проте щось сталось із Мірою: вона перебувала в повному заціпенінні: здавалось, що частина її душі полетіла слідом за улюбленою бабусею, — дівчинка нічого ані не бачила, ані не чула; вона й наче жила, а наче — ні. Матері було страшно за неї, але треба було збиратись. Вона заметалась по хаті, збираючи теплі речі; розіпхала по кишенях залишки крупів, вийняла з одежі покійної зашиті там ланцюжки й кульчики, зі шпарини в підлозі — кілька діамантів і масивний перстень із колумбійським смарагдом, заліпила їх у хлібні глевкі кульки — потім з’їмо… Давид попідкручував колеса в невеличкому візочку — година добігала кінця. Естер накрила білим простирадлом тіло бабусі, помолилися, Мірочка мовчала з байдужістю, яка лякала… — це була вся шана, яку вони змогли віддати рідній людині. Родинне помешкання проводжало їх чорними очницями розбитих вікон; Естер озирнулася, її нарешті прорвало — гарячі сльози потекли по виснаженому обличчю.

— Тримайся, мамо, — Давид обняв матір за плечі.

Міра, що схудла та витягнулася за літо, покірно йшла поруч, погляд її був спрямований у глиб себе. Згорьована сім’я Зільберманів — хоча… це вже була лише половина їхнього колишнього дружнього сімейства — повільно рухалася знайомою дорогою: вздовж трамвайної колії, повз улюблений базарчик, пам’ятник Міцкевичу, біля оперного театру…

Якби вони роззирнулися, то помітили б десятки родин, подібних у своєму відчаї… Струмками вони вливалися в одну широку річку, наближаючись до залізничного мосту перед входом на Замарстинівську. Міст смерті — так назвали його люди пізніше. А зараз виснажені люди, які не чинили жодного опору, мовчки і з опущеними головами, намагаючись не дивитися одне на одного — соромно, з покірністю худоби, яку женуть на забій, — стікалися у вузьку вуличку до мосту. Метрів за сто до нього щось змусило Естер підняти голову: під мостом поліцаї з пов’язками якось дивно розділяли людей.

— Давиде, глянь-но, що там діється, — спинилася жінка.

— Чоловіків відпихають на машини, старих і дітей, таких як наша Мірочка, — в інший бік… а більших пропускають, — спостеріг Давид.

— Так, швидко ходімо сюди.

Естер повела дітей вбік від дороги, дістала кілька речей, які нап’ялила на Міру, підіпхала хустками їй груди, у мешти під п’яти поклала кілька носовичків. Міра видавалася вже на років шістнадцять, а не на своїх десять. Мати дістала з кишень хлібні кульки з діамантами:

— Їжте, ковтайте помаленьку… Потім вони з нас вийдуть. Це наші гроші… Міріам, що з тобою, ти мене чуєш?

Сама поклала дівчинці кульку; Міра, не реагуючи, довго тримала її, поки нарешті ковтнула; Естер довелося ковтнути масивну каблучку зі смарагдом. Одним із поліцаїв під мостом був Іван, чоловік Ядвіги; він і взнаки не дав, що знайомий із родиною.

— Швидше, швидше проходимо, — прикрикнув він і попхав Давида й Мірочку всередину гетто.

— Куди ти їх — може, краще малу вбік? — заперечив напарник.

— Так уже велика, хай живе, — відказав Іван. — А ви, пані, показуйте речі.

Естер похапцем подавала одежину, а Іван промацував.

— Проходьте…

Ватяними ногами жінка йшла по убогій вулиці. «То виходить, старих і дітей розстрілюватимуть… Яке щастя — моя Міра жива. Спасибі Івану… А чоловіки — куди їх? А що приготували для нас? Боже, чи ти бачиш, як важко твоїм людям? Хоч би на тому стало…»

Усюди на вулиці стояли розпорядники, які керували розселенням. Нове пристанисько сім’ї Зільберманів назвати житлом не повертався язик: обшарпана кімната в кілька квадратних метрів плюс ще дві сім’ї на додачу — всього одинадцять людей: коли всі лягали впритул одне до одного, місця не залишалось. Перекошені віконниці від сильного вітру скиглили, наче давно не годована кицька; стіни доїдав грибок, і запах цвілі довершував уявлення Давида про склепи, які він колись бачив на Личаківському цвинтарі… Сморід немитих тіл і непраного одягу різав мозок навпіл… Їсти можна було готувати на вогнищі надворі; добре, що помпа з водою була недалеко. Але що готувати їсти, того ніхто не знав, бо не знайшлося ще такої господині, щоб тільки водою когось нагодувала: продукти купити можна було тільки в магазинах для євреїв — там мало що було, та й те втридорога… За короткий час люди всі свої потаємні вузлики з золотом-сріблом витратили… Та й якби мав грошей хтозна-скільки — навряд би прогодувався: уся система працювала на те, щоб вичавити з бідолашних геть усі заначки…

Тиждень сім’я протрималася на сирих крупах, вийнятих із кишень; далі почали видавати по десять дека (сто грамів) чорного, з половою і пилом, хліба в день на одну людину…Навіть у блокадному Ленінграді давали по сто п’ятдесят грамів ерзац-хліба. Один раз за півроку видали по п’ятдесят грамів цукру: майже прозорі діти жадібно злизували з брудних рученят жовтяву суміш, і дехто з них через кілька кроків падав замертво…

По краях гетто стояла озброєна варта, не допускаючи і не випускаючи нікого.

— Мамо, нас так ізолювали… ми наче на бубонну чуму хворі. Тільки там смерть хутко приходить…

— Ми маємо жити, Давиде, вір у це. Навіть один день життя — це все ще життя…І дякуємо Богу за нього…

Проте не голод дошкуляв найбільше — Естер дуже хвилювалася за свою дівчинку: життєрадісна щебетушка Міріам від часу