Читати книгу - "Я, ти і наш мальований і немальований Бог"

Величезна сума контрибуції була сплачена вчасно — сім’ї чекали своїх: минув тиждень, другий — ніхто не повертався. З пастухами з львівських околиць прийшла звістка про страшну могилу — і місто заціпеніло від нових вершин цинічного обману й підступності. Не могло бути більше надії на життя. Батьки боялися цих думок — великий інстинкт продовження роду ставав дибки з відчаєм загнаної в кут дикої тварини, змушуючи ЖИТИ — заради дітей, і — геть, геть зневіра!..

— Може, це вже край смертям, на тому стане, он і Єврейську раду, Юденрат, створила нова влада, туди навіть пан доктор Ляндесберг увійшов, — розповідала Естер Цилі останні трамвайні новини.

— Не знаю я, дочко, не знаю… Я вже робила би будь-що, аби лишень Давид і Мірочка вижили, а я… а я вже хочу зустрітися з Яковом і… — схлипнула вимучена Циля, — Аароном…

Давид із Мірою не виходили з будинку — він дедалі більше уподібнювався до маловлаштованої первісної печери: без шибок, штор, у вуличній пилюці і звуках, і випадкові нагромадження меблів підсилювали цю печерність; але молодості не властиво довго сумувати: інколи вони грали в схованки в напівпорожній квартирі, а жінки, що колись сварилися через такі ігри, сьогодні тішилися вмінню дітей надійно ховатися — свята наївність…

Через місяць до помешкання прийшов представник Юденрату пан доктор Ляндесберг.

— Моє співчуття й шанування — знаю, що горе, знаю. Повірте, нема родини без втрати. Але всі хочемо спокою для своїх дітей… — пан Ляндесберг витянув пухкий стосик списаного паперу. — Ось, дали нам новий припис до виконання — список, чого нові німецькі пани хочуть… Погляньте, що з того маєте…

З доктором і його помічниками пішли з хати і дубові різьблені меблі, і комплекти постільної білизни, і родинні шахи Зільберманів. Сльози? Ні-ні, їх не було: це всього-на-всього речі, не люди, ну і хай.

— Дякую, Боже, що взяв грошима, — єдине, що сказала бабуся Циля, і слова відлунням пішли в майже пустій оселі.

Увечері Збишек і Ядвіга принесли кілька зварених теплих картоплин.

— Починають брати на роботи: поліцію організовують, навіть мій Іван пішов. А що мав робити — чого не йдеш, що, заєдно з комуняками? Мусив піти, самого би підмели… А з ваших теж набрали в поліцію. Міху, ну, знаєте, у нього досить дітей, і Мінахема таже… Ті бояться за дітей, думають, що їх не рушать. А пані Нафталі Ландау, інженер, влаштувалася на заводі з ремонту військової техніки. Нашиті зірки в них іншого кольору — то значить, що вони при справах.

Естер і Циля з тривогою перезирнулися:

— Може, Юденрат вже за нас заступиться, для чогось його ж створили?

— Ні, пані Естер, пшепрашам, але скажу по-простому: до дупи ваш Юденрат, то так, як при Совітах створили і комсомол, і піонерію, і профспілки, та й їхня партія — таже до тего самего — лиш би тримати людей під собою, жеби краще видіти, що хто робе і чим дише, а потім — бац! — і, пшепрашам, — до стінки або до Сибіру… Як мій Іван столярував на фабриці, а сучок, знаєте, як то буває в дошках, єму попався й зіпсував стінку від шафи, то він від злості як візьме і шпурне молотком… і — Матка Боска! — влучив у їхнього головного, вусатого в мундирі, того, знаєте, Сталіна, — і нашо ж ви портрет такого фест святого при робочому місці вішаєте? Що то вже його на всіх зборах паскудили: і з профспілки вигнали, і комуністи так усе змалювали, що нема моєму Івану місця навіть у пеклі… До суду заволочили, добре, що тільки з роботи звільнили і на тому стало… Головне — перечекати, якось воно буде, може, уже гірше не буде…

Збишек, як міг, намагався розрадити Давида й Мірочку — у майже порожній кімнаті він взявся навчати їх вальсу:

— Та ж не буде війна безконечно, колись і вона закінчиться, і будемо ми в Стрийськім парку так вишивати, та-а-ак вишивати… Ось так, — схопив дерев’яне крісло, — отут у неї талія, отут — плече, тут — ну, нема, але буцім є — її красиві очі, а ти, Давиде, свої — очі в очі, і пішли: раз-два-три, на носочки — і перейшли.

— А я, де мої очі й узагалі де я? — обурилася Міра.

— А ви, панянко, поки що відпочиваєте, і коло вас — купа кавалерів із віялом… А тепер пан Збишек має честь запросити вас на вальс.

І дві пари пішли в повільному вальсі: Збишек з Мірочкою і Давид із кріслом… Але це вже було не крісло — Давид уявляв красуню Лею, свою однолітку, доньку рабина Лєвіна; вона посміхалася йому — на душі стало так легко, а виходило все так чудово… Збишек з Мірочкою вже були танцювальними зірками Стрийського парку, дівчинка заходилася щасливим сміхом, і у трьох жінок, які заглянули на дитячий сміх — як же давно це було… — на якусь мить обличчя сентиментально потепліли…

— Ну, ми єще прийдем, — попрощалася на виході Ядвіга. — До речі, запомняла мувіць… Узагалі-то, ніц страшного, але жеби ви знали: із завтрашнього дня євреям заборонено користуватися трамваями. Що там тре придбати десь далі, то скажете, Збишек чи я купимо, привеземо. І так майже все в центрі, коло вас, так що не переживайте, відстань невелика.

Ця новина доклала ще один камінь у стражденні душі, які були вже ним наповнені по вінця, але, як виявилось, то лише здавалось.

Теплого вересневого ранку двері квартири з гуркотом відчинили четверо автоматників; увійшов офіцер, мовчки й діловито пооглядав помешкання, клацнув пальцями — з-за солдатських спин вигулькнув перекладач Зілмах, вислухав і озвучив страшний вирок для сім’ї:

— Віднині ця квартира належить пану офіцеру німецького вермахту. Ви повинні негайно покинути житло, із собою можете взяти найнеобхідніше.

— Куди… куди ж ми підемо? — розгублено прошепотіла бабуся Циля. — Ми не маємо до кого піти…

— Усім євреям наказано перейти в гетто на вулиці Замарстинівській, за непослух — розстріл.

— А може, ви самі б пішли туди жити, нам і тут добре, — не витримала Мірочка, і всі наче скам’яніли, ой…

Зілмах не став перекладати, лише злякано зіщулився.

— Was, was? Wiederhol, bitte… (Що, що? Повтори, будь ласка…) — офіцер схилився до дівчинки, провів рукою по її гарненькому личку, поплескав по щоці. — Ти іст красива фройлян… абер — ю-у-да-а-а…

Міра не відводила сердитого погляду від лиця, яке