Читати книгу - "Крістіна"

чутливу перетинку між великим і вказівним пальцями. Біль був сильним, та ще гіршим було те жахливе відчуття жалю. Відтоді я нічого подібного ні до кого не відчував. Не те щоб я скаржився, розумієте; я думаю, людям якомога рідше треба таке відчувати. Як будеш часто таке відчувати, то невдовзі тебе заберуть у божевільню плести кошики з лози.

Лебей стояв на своєму полисілому газоні недалеко від того місця, де великий клапоть мастила все збезлистив, і тримав у руці велетенський старечий носовик для сякання, і голова в нього була похилена, і він витирав тією ганчіркою очі. Сльози маслянисто зблискували на його щоках, більше схожі на піт, ніж на справжні сльози. Його кадик неспокійно рухався вгору-вниз.

Я відвернувся, щоб не бачити, як він плаче, і ненароком спотикнувся поглядом об його гараж на одну машину. Перед тим він здавався наповненим — мотлох уздовж стін, звісно, справляв своє враження, та найбільше місця займала та велетенська стара тачка з її подвійними передніми фарами, панорамним вітровим склом і довжелезним капотом. А тепер ті речі, що валялися вздовж стін, лише підкреслювали порожнечу гаража. Він зяяв, наче беззубий рот.

Це видовище було ненабагато кращим за Лебея. Та коли я озирнувся на нього знову, старий козел уже опанував себе — майже. Він перестав пускати сльозу й запхав шмату для шмарклів у задню кишеню старечих штанів. Але вираз обличчя в нього досі був тужливий. Дуже тужливий.

— От і все, — хрипко мовив він. — Я вже без неї, синку.

— Містере Лебей, — відповів йому я, — мені одного тільки шкода — що те саме не може зараз сказати мій друг. Якби ви знали, що йому довелося вислухати через це іржаве діряве відро від батьків…

— Іди звідси, — відрізав він. — Мекаєш тут, як та проклятуща вівця. Бее, меее, бее, мее — от і все, що я чую з твоєї дірки. Твій друг знає більше за тебе. Їдь за ним, а то йому там, може, підсобити тре’.

Я пішов через газон до своєї машини. Більше ні на хвилину не хотів затримуватися біля Лебея.

— Бее, меее, бее, мее, і більш нічого! — сварливо прокричав старий мені навздогін, і я згадав ту стару пісню «Янґбладів» — «Я людина однієї ноти, граю, скільки є охоти». — Ти й наполовину стільки не знаєш, як ото про себе думаєш!

Я сів у машину й поїхав геть. Тільки раз обернувся, повертаючи на Мартін-стрит, і побачив, що він стоїть на своєму газоні, а промені сонця виблискують на його лисій голові.

Як згодом виявилося, він мав рацію.

Я й уполовину стільки не знав, як мені здавалося.

5 / Як ми доїхали до Дарнелла

34-го року машина в нас, фургон,

звемо її поліном.

Вона хоч і зачухана, та чуйте-но:

Стара, але ж надійна…[25]

Ян і Дін

Я поїхав по Мартін до Волнат і повернув праворуч, до Бейсін-драйв. Щоб наздогнати Арні, багато часу не знадобилося. Його занесло на тротуар, а кришка багажника Крістіни була піднята. До покривленого заднього бампера тулився автомобільний домкрат, такий старезний, наче за його допомогою колись міняли колеса на критих кінних возах. Праву задню шину спустило.

Я зупинився позаду нього й тільки-но встиг вийти, як зі свого будинку перевальцем рушила до нас молода жінка, в обхід неабиякої колекції пластикової фантастики, яка прикрашала її газон (два рожеві фламінго, чотири чи п’ять кам’яних каченят вервечкою позаду великої кам’яної мами-качки й дуже гарної пластикової кринички для загадування бажань з пластиковими квітами, посадженими в пластикове відро). Жінка відчайдушно потребувала послуг дієтолога й особистого тренера.

— Не ставте тут цю гидоту, — сказала вона ротом, повним жувальної гумки. — Не можна, щоб перед нашим будинком стояла ця купа брухту, я сподіваюсь, ви це розумієте.

— Місіс, — відповів їй Арні. — У мене спустило колесо. Я заберу машину звідси одразу ж, як тільки…

— Не можна залишати тут цей брухт, я сподіваюсь, ви це розумієте, — до сказу тупо твердила вона. — Мій чоловік от-от буде вдома. Він буде проти, щоб перед будинком стояла списана на брухт машина.

— Це не брухт, — відрубав Арні, і щось у його тоні змусило жінку відступити на крок назад.

— Синку, ти зі мною таким тоном не говори, — гордовито мовила у відповідь розкоровіла королева бібопу. — Мій чоловік може й на пустому місці озвіріти.

— Слухайте, — почав Арні тим самим загрозливим рівним голосом, яким відповідав Майклові та Реджині, коли вони поперли на нього катком. Я сильно стиснув його плече. Нам не потрібні були ще якісь сварки.

— Дякую, місіс, — сказав я. — Ми зараз же її звідси заберемо. Вона так швидко зникне, що ви будете думати, чи не галюцинація вам з цією машиною привиділася.

— Дивіться мені, — сказала вона й тицьнула великим пальцем у мій «дастер». — А твоя машина перекриває мені доріжку.

Я відігнав «дастер» назад. Вона подивилась, як я це зроблю, а потім посунула назад у будинок, де у дверях уже скупчилися хлопчик і дівчинка, обоє малі. І вже свинуваті. Кожне наминало смачне поживне шоколадне тістечко у вигляді хот-доґа.

— Що там таке, ма? — спитав хлопчик. — Що з машиною того дядька, ма? Що там?

— Заткнися, — відрізала королева бібопу й потягла обох дітлахів усередину. Обожнюю бачити таких освічених батьків; це дає мені надію на майбутнє.

Я підійшов до Арні.

— Ну, — сказав я, здобувшись на один-єдиний дотеп, до якого міг додуматися, — нічого страшного. Її ж тільки внизу спустило, правда ж, Арні?

Він блякло всміхнувся.

— Деннісе, у мене проблемка, — сказав він.

Я знав, у чому його проблема: немає запаски. Арні знову витягнув свій гаманець (мені щоразу було боляче дивитись, як він це робить) і зазирнув усередину.

— Треба купити нову шину, — сказав він.

— Та напевно. Відновлену…

— Ніяких відновлених. Не хочу починати з такого.

Я промовчав, але озирнувся на свій «дастер». У мене самого були дві відновлені шини, і, як на мене, бігали вони зовсім непогано.

— Як думаєш, скільки може коштувати новий «Ґуд’єр» чи «Фаєрстоун»?

Я знизав плечима й подумки порадився зі своїм внутрішнім автомобільним бухгалтером, який вважав, що Арні зміг би купити нову шину з чорними стінками без наворотів приблизно за тридцять п’ять доларів.

Діставши дві двадцятки, він простягнув їх мені.

— Якщо вийде більше, з податками там і всім таким, я тобі поверну.

Я зажурено подивився на нього.

— Арні, скільки в тебе лишилося з твого заробітку за тиждень?

Його очі звузились, і він відвів погляд.

— Достатньо, — сказав