Читати книгу - "Найкращий сищик імперії на службі приватного капіталу"

— Ага, спасу ніякого від них немає. В мене стара по десять квочок залишала навесні, у травні сотні зо дві курчат, а до вересня добре, якщо три десятки залишиться. А всіх інших лисиці перетягають. І не тільки ж у мене така біда, а по всій Капітанівці. Урвався в нас терпець, Іване Карповичу. Що це воно виходить, що звір дикий курятинку їсть, а нам, людям православним, самою картоплею душися? То вирішили ми з лисицями поквитатися. Щільніше, щільніше солому забивай! Наче капусту в діжку!

— А он ще нора є, — вказую. — Чому її не забиваєте?

— А щоб хутро мати, Іване Карповичу. Воно-то зараз і не дуже добре, весна ж, а все ж якась копійка. Ну що, готові? — питає старий хлопців, ті кивають. — Сітки давай.

Сітки поставили біля єдиної нори, не забитої соломою. А всі інші підпалили, почали чекати. Вогонь, дим, з-під землі чутно стало писк лисячий.

— Не знаю, з рушницею якось краще полювати, — кажу я.

— З рушницею, Іване Карповичу, ви одну чи дві лисиці вполюєте, а інші розбіжаться. Нам же треба, щоб усіх до одної. Лови, хлопці!

Ось перша лисиця з нори вистрибнула і засіпалася в сітях. Схопили її, а ось уже друга. Далі я дивитися не став, поїхав. От хоч і з села я сам, звичайний мужик, а не люблю дивитися, як тварин вбивають. І не те щоб боюся крові. Солдатом же був, потім в охоронному відділенні скільки років. Бачив кров, і багацько бачив. Але так до неї і не звик. Навіть курку мені зарубати неприємно, не кажучи вже там про корову чи свиню. А вже за коня, то й говорити годі. Бо кінь же наче людина, ви тільки в очі Чалому моєму подивилися б, коли я його на хутір віз. Думав, бідолашний, що на шкуродерню його тягну. І лисиці ці наче хижаки, але все одно створіння Божі. Гріх їх убивати, та ще ось так, купою. З рушницею, так наче хоч якийсь шанс у лисиці є, чи ти її вполюєш, чи вона тебе обдурить. А ось так — бійня якась.

Нагнав я Чалого, викотив на шлях, і зацокотів віз колесами по бруківці. Швиденько до Ромен доїхав, спочатку повернув у крамницю, щоб чаю та інших колоніяльних товарів купити. Люблю я, грішний, чай. Ніколи на чаї не економлю, а отих невігласів, які чай двічі, а то й тричі заварюють, так на каторгу б відправляв за паплюження милості Божої, якою даний був нам чай для оздоблення життя. Купив його два фунти, індійського, чорного, великолистового, та спецій різних, які Уляна Гаврилівна замовила. Вона в німкені своєї навчилася їжу припахчувати, і я звик, щоб не просто посолити, а з прянощами їсти.

Потім поїхав на пошту. Там на мене кілька листів чекало звичайних. А один дивний якийсь: замовний і від невідомого адресата з села Справа Надважливого повіту Термінової губернії. Ось так. Я-то в школах не вчився, але губернії Отечества знаю. І знаю, що ніякої Термінової губернії немає. Жарт це якийсь, чи що. Пам’ятаю, як у нас хлопці в конторі коли до борделю Розочки Шпільман ходили, то жартували, що це вони пишуть листи в Нижньопуп’янський повіт, село Волосинка. А тут, значить, справа якась є дуже важлива та термінова.

Від’їхав я від пошти трохи, конверт розірвав, а в ньому лист. На папері білому, дорогому, написано: «Шановний Іване Карповичу! Маю до Вас термінову справу. Чекаю у п’ятницю, о другій по обіді, в готелі „У Генріха”, що в Охтирці, у номері 36. Буду вдячний за розуміння. З повагою, Ваш шанувальник». Окрім папірця з листом, у конверті також був інший конверт із написом «На знак серйозності намірів». У конвертику червоніла асигнація в десять рублів. Цей «шанувальник», як він підписався, вмів вести справи. Аби не було десятки, нікуди б я не поїхав, бо подумав би, що це несмішний жарт, а ось десятка надавала проханню вагомості.

То у п’ятницю зранку я вже торохтів із Чалим на Охтирку. Думав про те, хто на мене там чекає. Мабуть, пан якийсь, бо ж почерк вишуканий, штиль теж, конверти дорогі й зустріч у готелі. Купець якийсь ніколи б у готелі не призначив. Обрав би трактир чи крамницю свою. Точно пан. Але не з тих панів, що по балах літають, а з тих, що справу знають. Он десятку в додатковий конвертик вклав, бо ж чув, що поштарі люблять конверти на світло дивитися. І як щось таке цікаве побачать, то собі забирають. А лист, зник лист, не знаємо, де й подівся. То ще в один конверт гроші завернув, щоб поштарі не побачили і дійшов лист до адресата. І поклав же рівно стільки, скільки потрібно, щоб і зацікавити мене, і марнотратом не виглядати. Оце почуття грошової міри, воно у панів нечасто трапляється. Вони про гроші думати не люблять, бо це, мовляв, ницість. Розкидаються грошима, а потім без копійки залишаються. Вчора був орел, а сьогодні курка обідрана. Багато я таких історій бачив. І скажу, що гроші не любити можна, але поважати їх потрібно. Бо за неповагу до себе гроші карають незгірше, аніж керівництво.

Ото за роздумами приїхав до Охтирки, випив чаю, покрутився біля готелю «У Генріха», щоб там не чекала мене якась халепа. Це в мене ще з контори звичка, що місце зустрічі краще заздалегідь вивчити, щоб сюрпризів не було. Дав портьє гривеник для покращення стосунків.

— А скажи, хто у тридцять шостому номері живе? — питаю.

— У тридцять шостому? Вже ніхто, — каже портьє. — А вам ось лист.

Дав мені конверт і всміхається. Я відійшов, читаю. «Шановний Іване Карповичу, чи не будете Ви проти пообідати зі мною в ресторані „Шантільї”, це поруч із міською думою. Назвіться швейцару, він проведе. З повагою, Ваш шанувальник». Почерк той самий і папір теж А ще аркуш зі схемою, як проїхати з готелю до ресторану. Поїхав. У ресторані було багацько відвідувачів, але мене швейцар одразу відвів до окремого кабінету на другому поверсі. Там уже чекав на мене чоловік років сорока, у сюртуку, в блискучих дорогих черевиках і з «метеликом». Зустрів мене біля дверей, потиснув руку, запросив жестом за стіл. Пустий стіл. Ну, це і правильно, спочатку справа, а потім їжа.

— Іване Карповичу, дуже радий, що ви