Читати книгу - "Море-океан"

— Дивовижно. Та якби вас двох скріпити разом, одного й другого, вийде один повноцінний божевільний. Як на мене, то Бог досі сидить із великим пазлом під носом і питається, де поділися ті двоє шаленців, що так пасують один одному.

— Що таке пазл? — спитав Бартлбум тієї миті, коли Плассон питав:

— А що таке пазл?

Наступного дня, уранці, йшли вони берегом моря, кожен зі своїм знаряддям, але вже разом у свої парадоксальні кабінети, де щоденно трудилися.

Досі Плассон заробляв гроші, ставши улюбленим у столиці портретистом. Сказати б, не було в місті жодної щиросердно спраглої до грошей родини, помешкання якої не прикрасив би Плассон. Портретами, певна річ, тільки портретами. Землевласники, хворобливі дружини, опецькуваті дітки, батькові чи материні тітки, рум’яні промисловці, дівчата на виданні, міністри, священики, оперні примадонни, військові, поетеси, скрипалі, вчені, утриманки, банкіри, вундеркінди — з порядних столичних стін дивилися, гідно обрамлені сотні ошелешених облич, неминуче ушляхетнені тим, що в салонах прозвали «рукою Плассона»: чудна стилістична риса, яку ще іменували талантом, справді винятковим, що завдяки йому визнаний художник умів надати розумного блиску будь-чиїм очам, навіть якщо то очі — телячі. «Навіть якщо то очі — телячі» — це уточнення в салонах зазвичай проминали.

Плассон міг би розтягти таке заняття на довгі роки. Обличчя багатіїв ніколи не вичерпуються. Проте, не знати чому, одного дня він вирішив усе покинути. І поїхати геть.

Одна цілком визначена думка, яку він випещував багато років, забрала його.

Написати портрет моря.

Спродавши все майно, покинув своє ательє й подався в мандрівку, що, як він сам збагнув, може, ніколи й не скінчиться. Кілометри узбережжя, подорож навколо світу. Віднайти слушне місця — це вам не дрібниця.

Світським репортерам, які розпитували про причини такого раптового від’їзду, він і словом не прохопився про море. Хотіли знати, що ховається за втечею найбільшого майстра витонченого портретного мистецтва. Він відповів дуже коротко, і ті слова в подальшому дістали безліч тлумачень.

— Мені осточортіла порнографія.

Він поїхав, і ніхто більше його не знайшов.

Проте Бартлбум нічого цього не знав. І не міг знати. Тому, стоячи там на березі моря, обговоривши всі примхи погоди, він наважився спитати, просто щоб підтримати розмову:

— Ви довго малюєте?

І цього разу Плассон був небагатослівним:

— Тільки те й робив.

Будь-хто, почувши слова Плассона, дійшов би висновку про одне з двох: або він нестерпно пихатий, або дурний. Але й тут слід збагнути: була в Плассона така примха: коли розмовляв, він ніколи не завершував фразу. Не вмів. Доводив її до кінця, лише коли в реченні було не більше як сім-вісім слів. Коли більше, то уривався на середині. Через те, особливо розмовляючи з незнайомцями, обмежувався короткими та різкими фразами. Й у цім, слід визнати, мав хист. Певна річ, видавався трохи зарозумілим і дратівливо лаконічним. Утім, це ж краще, ніж видатися дещо недоумкуватим: таке зазвичай траплялося, коли він удавався до складних речень або навіть простих, ніколи не вміючи їх висловити до кінця.

— А скажіть-но мені, Плассоне, є ж у світі щось таке, що ви можете закінчити? — якось спитала його Енн Деверіа, зі звичним цинізмом окресливши суть проблеми.

— Так. Неприємні розмови, — відповів, підводячись із-за столу й простуючи до кімнати. Мав він хист, як я вже казав, знаходити коротку відповідь. Щирий талант.

Але Бартлбум і про це гадки не мав. Не міг знати. Та швидесенько зрозумів.

Під полудневим сонцем, коли вони з Пласоном сиділи на узбережжі, споживаючи невеличкий обід, приготований Дірою. Мольберт устромлено в пісок за кілька кроків від них. А на мольберті — звичайнісіньке біле полотно. І над усім — звичний північний вітер.

Бартлбум — Ви пишете картини по одній на день?

ПЛАССОН — У певному сенсі…

Бартлбум — Мабуть, у вас їх повна кімната?

ПЛАССОН — Ні. Я їх викидаю геть.

Бартлбум — Геть?

ПЛАССОН — Бачте оту, на мольберті?

Бартлбум — Бачу.

ПЛАССОН — Більш-менш усі такі.

Бартлбум —…

ПЛАССОН — А ви б не викинули?

Хмара заступила сонце. І враз стало несподівано холодно. Бартлбум надягнув вовняну шапочку.

ПЛАССОН — Важко.

Бартлбум — І не кажіть. Я б не зміг намалювати навіть цей кавалок сиру, дивовижно, як ви можете таке малювати, для мене це диво.

ПЛАССОН — Море малювати важко.

Бартлбум —….

ПЛАССОН — Важко збагнути, з чого почати. Бачте, коли я писав портрети — портрети людей, я знав, із чого починати, дивився в їхні обличчя й точно знав… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум — Ви малювали портрети людей?

ПЛАССОН — Так.

Бартлбум — Хай йому грець, я вже багато років хочу, щоб намалювали мій портрет, на правду, ви, мабуть, подумаєте, що це дурниця, але…

ПЛАССОН — Малюючи людей, я починав з очей. Забувши про решту, я зосереджувався на очах, роздивлявся їх, хвилина за хвилиною, потім робив нарис олівцем, і в тому був секрет, адже щойно ви намалюєте очі… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —….

Бартлбум — Що трапляється, щойно ви намалюєте очі?

ПЛАССОН — Трапляється те, що решта приходить сама, ніби всі інші шматочки самі по собі сповзаються навколо початкової точки, навіть не потрібно… (стоп)

Бартлбум — Навіть не потрібно.

ПЛАССОН — Ні. Можна навіть не дивитися на прототип, усе з’являється саме: рот, вигин шиї, навіть руки… Але найголовніше — розпочати з очей, розумієте? — й у цьому справжній клопіт, клопіт, від якого я божеволію, саме в цьому… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум — А вам спадає на думку, у чому клопіт, Плассоне?

Згода, трохи по-чудернацькому, але ж діяло. Треба було його зрушувати з місця. Щоразу. Терпляче. А Бартлбум, як можна здогадатися, судячи з його незвичних любовних хвилювань, був людиною терплячою.

ПЛАССОН — Клопіт у тому, де в цього моря в біса очі? Я ніколи нічого не намалюю, поки не знайду їх, бо це початок, розумієте? Це початок усього, і поки я не збагну, де вони, я й надалі гортатиму дні, вдивляючись у цей морський обшир без… (стоп)

Бартлбум —…

ПЛАССОН —…

Бартлбум —…

ПЛАССОН —… У цьому клопіт, Бартлбуме.

Дивно: цього разу він повів далі самотужки.

ПЛАССОН — У цьому клопіт: де починається море?

Бартлбум мовчав.

Сонце котилось небосхилом туди й назад поміж хмар. А