Читати книгу - "Море-океан"

руці ножа, і поволі відійшов від шахівниці… Ніхто не поворухнувся. Ланґле сів на першого-ліпшого коня, якого знайшов. Звівши востаннє погляд на дивну сцену з народного театру, помчав геть. Як часто випадає в ключові моменти життя, адмірал із подивом зазначив, що в голові крутиться одна-єдина цілком неістотна думка: це вперше — уперше в житті — він виграв партію, граючи чорними.

Повернувшись до свого палацу, адмірал побачив, що Адамс, випроставшись на ліжку, безтямний лежить із запаленням мозку. Лікарі гадки не мали, що робити. Він мовив:

— Нічого не робіть. Анічогісінько.

За чотири дні Адамс опритомнів. У головах сидів Ланґле. Вони дивились один на одного. Адамс ізнову заплющив очі. А Ланґле тихо сказав:

— Я тобі завдячую своїм життям.

— Просто життям, — уточнив Адамс. А відтак поглянув просто у вічі Ланґле. І то був не погляд садівника, ні. То був погляд звіра, на якого полюють.

— До мого власного життя мені байдуже. Є інше життя, якого я прагну.

Значення цієї фрази Ланґле збагнув лише набагато пізніше, коли вже було запізно його відчути.

Непорушно стоїть садівник перед письмовим столом адмірала. Повсюди книжки та мапи. Упорядковані. Упорядковані. Канделябри, килими, запах шкіри, темні картини, брунатні штори, мапи, зброя, монети, портрети. Срібні предмети. Адмірал, простягнувши садівникові аркуш паперу, мовив:

— Готель «Альмаєр». Біля моря, неподалік Куартеля.

— Вона там?

— Так.

Садівник, згорнувши папірець, поклав його в кишеню й сказав:

— Вирушу сьогодні ввечері.

Опустивши погляд, адмірал тим часом чує чужий голос, який вимовляє слово:

— Прощавай.

Садівник підходить до дверей.

Адмірал, не підводячи на нього очей, пробурмотів:

— А потім? Що трапиться потім?

Садівник зупинивсь.

— Нічого більше.

І виходить.

Адмірал мовчить.

…а тим часом Ланґле відпускав свої думки вслід вітрильнику, що помчав геть, буквально, у води Малагару, а Адамс надумав спинитися біля троянди з Борнео, щоб помилуватися тим, як комашка щосили намагається залізти на квіткову пелюстку, аж поки не відмовляється від свого задуму й не відлітає геть, цим подібна й солідарна з вітрильником, який, підбурюваний таким самим інстинктом, у цю самісіньку мить силкувався здійнятися на хвилі Малагару, споріднені мовчазною відмовою від реальності та повітряною втечею, яку обрали, поєднані в цю мить тим, що обернулися на образи, котрі водночас з’явилися на райдужках й у спогадах обох чоловіків, нероздільні довіку, які саме цим двом польотам, комашки й вітрильника, ввіряють одночасно той самий страх перед ядучим запахом кінця та бентежним пізнанням того, наскільки мовчазною стає доля, коли вона несподівано вибухає.

8

На другому поверсі готелю «Альмаєр», у кімнаті, вікна якої виходили на пагорби, Елізвін боролася з ніччю. Непорушно під ковдрами прагнула дочекатися, що прийде першим — сон або страх.

Вона чула море, як невпинну лавину, як невгамовний грім у грозу, породжену невідомо яким небом. Ані на мить не спинялося. Не знало втоми. І милосердя. Коли його споглядаєш, не помітно, як голосно воно шумить. Але в пітьмі… Ця нескінченність обертається на суцільний гуркіт, громовий мур, зойк несамовитий і сліпий. І не вимкнеш його, це море, коли воно горить уночі.

Елізвін відчула, як у голові луснула порожня бульбашка. Вона чудово знала цей таємний вибух, незримий біль, який годі описати словами. Та знати про нього — марно. Марно. Він ображався, цей підступний біль, повзкий — сороміцький вітчим. Відбирав назад те, що йому належить.

Справа не в холоді, що просотувався всередину, і навіть не в оскаженілому серці та крижаному поті, що вкривав тіло з голови до п’ят, ба не в тремтливих руках. Найгіршим було те відчуття, що вона зникає, покидає власну голову, перетворившись на невизначену паніку та здригання від страху. І думки наче рештки опору — тремтіння — обличчя, що застигло, скорчившись, щоб не розплющувати очей, щоб утриматись і не дивитися в темряву, жах, від якого нікуди тікати. Війна.

Елізвін змогла подумати про двері, що за кілька кроків від неї відокремлювали її кімнату від кімнати отця Плюша. Кілька метрів. Вона мусить добутися до них. Зараз вона підведеться з ліжка й наосліп знайде їх, а тоді вистачить голосу отця Плюша, тільки самого його голосу, щоб усе минулося, — досить тільки підвестися з цього ліжка, знайти в собі силу, щоб зробити кілька кроків, перетнути кімнату, відчинити двері — підвестися, вилізти з-під ковдри, прослизнути уздовж стіни — підвестися й стати на рівні ноги, зробити ті кілька кроків — підвестися, не розплющувати очей, знайти двері, розчинити їх — підвестися, спробувати дихати, підвестися з ліжка — стати на рівні ноги, не померти — підвестися звідти — підвестися. Який жах. Який жах.

Там було не кілька метрів. А кілометри, вічність, стільки ж, як відділяло її від рідної кімнати, від її речей, батька, від місця, що було її. Усе далеко. Утрачено все.

Не можна перемогти в таких війнах. І Елізвін здалася.

Ніби перед смертю, розплющила очі.

І враз не збагнула.

Не очікувала.

У кімнаті світилося. Маленький вогник. Але повсюдно. Теплий.

Вона повернула голову. На стільці поряд з ліжком сиділа Діра, з розкритою книгою на колінах та підсвічником у руках. Свічка палала. Вогник у пітьмі, яка вже зникла.

Елізвін не ворухнулася, лише трохи підвівши голову з подушки, дивилася. Дівчинка ніби перебувала деінде, одначе сиділа в кімнаті. Очі нерухомо завмерли на сторінках, а ноги навіть підлоги не дістають, лише поволі гойдаючись: підвішені на парі ніг у спідниці двійко черевичків.

Елізвін знов поклала голову на подушку. Споглядала, як димить незрушне полум’я свічки. А кімната навколо солодко дрімає. Вона почувалася змореною якоюсь дивовижною втомою. Встигла лишень подумати:

— А моря більше не чути.

А потім, заплющивши очі, заснула.

Уранці побачила, що підсвічник самотньо стоїть на стільці. А свічка досі світиться. Ніби й не згоріла зовсім. Ніби палала ніч, що тривала мить. Невидимий вогник у великому полум’ї, що з вікна впускало новий день до кімнати.

Елізвін підвелася. Задмухнула свічку. Звідусіль лунала дивна музика, яку невтомно награвав сурмач. Голосно-голосно. Як вистава.

Повернулося море.

Плассон і Бартлбум того ранку вийшли разом. Кожен прихопив із собою свій інструмент: Плассон — мольберт, фарби й пензлі, а Бартлбум — зошити та різноманітні вимірювачі. Скидалося, що вони спорожнили піддашшя в якогось божевільного винахідника. Один у рибальських широких штанях та куртці, інший — у фраку, як вчений, вовняній шапці й рукавичках без пальців, як у піаністів. Може, винахідник був тут не єдиним божевільцем.

Хоч насправді Плассон і Бартлбум навіть не зналися. Вони й справді перестрівали один одного кілька