Читати книгу - "Азазель"

Ахтирцев випив іще, очі під пенсне у нього були червоними й каламутними. Фандорін чекав, затамувавши подих, хоча подальші події йому, взагалі, були відомі. Микола Степанович вийняв із кишені сигару і тремтячою рукою запалив сірника. Довга, товста сигара на диво не пасувала до його некрасивого хлоп'ячого обличчя. Відмахнувши від очей хмару диму, Ахтирцев різко підвівся.

— Офіціанте, рахунок! Не можу тут більше. Гамірно, задушливо. — Він рвонув на горлі шовкову краватку. — Їдьмо ще куди-небудь. Або так прогуляймось.

На ґанку вони зупинилися. Провулок був похмурим і порожнім, в усіх будинках, окрім «Криму», вікна погасли. У ближньому ліхтарі тріпотів і блимав газ.

— Чи вше-таки додому? — прошепелявив Ахтирцев із затиснутою в зубах сигарою. — Тут жа рогом лихачі маюч бути.

Розчинилися двері, на ґанок вийшов недавній сусід, білоокий чиновник у збитому набакир кашкеті. Голосно гикнувши, поліз до кишені віцмундира, дістав сигару.

— До-озвольте вогника позичити? — запитав він, наблизившись до молодиків. Фандоріну почувся легкий акцент, чи то остзейський, чи то чухонський.

Ахтирцев поляпав по кишені, потім по іншій — заторохтіли сірники. Ераст Петрович терпляче очікував. Несподівано в зовнішності білоокого сталась якась незрозуміла зміна. Він нібито трохи понижчав і злегка похилився вбік. Наступної миті в його лівій руці наче само по собі виросло коротке широке лезо, й чиновник ощадливим гутаперчевим рухом увігнав клинок у правий бік Ахтирцеву.

Наступні події сталися дуже швидко, за дві-три секунди, та Ерасту Петровичу приверзлося, що час застиг. Він багато чого встигав помітити, багато про що встигав подумати, тільки от зрушити ніяк не було можливості, ніби загіпнотизував його відблиск світла на смужці сталі.

Спочатку Ераст Петрович подумав: це він його в печінку, і в пам'яті, де взялось, вистрибнуло речення з гімназичного підручника біології — «Печінка — черево у тваринному тілі, що відокремлює кров од жовчі». Потім він побачив, як помирає Ахтирцев. Ераст Петрович ніколи раніше не бачив, як помирають, але чомусь одразу зрозумів, що Ахтирцев саме помер. Очі в нього мовби оскляніли, губи судорожно роздулись, і з них прорвалася назовні цівочка крові. Дуже повільно й навіть, як здалося Фандоріну, граціозно чиновник висмикнув лезо, що вже не блищало, тихо-тихо повернувся до Ераста Петровича, і його обличчя опинилося зовсім близько: світлі очі з чорними цятками зіниць, тонкі безкровні губи. Губи ворухнулись і чітко вимовили: «Азазель». І тут же розтягування часу припинилося, він стиснувся пружиною і, розпрямившись, жалюче вдарив Ераста Петровича у правий бік, та так сильно, що він упав навзнак і боляче вдарився потилицею об край парапету. Що це? Який іще «азазель»? — подумав Фандорін. Сплю я, чи що? І ще подумав: це він ножем у «Лорда Байрона» попав. Китовий вус. Талія в дюйм.

Двері рвучко розчинились, і на ґанок з реготом вивалила гомінлива компанія.

— Ого, панове, та тут ціле Бородіно! — весело крикнув нетверезий купецький голос. — Заслабли, сердешні! Пити не вміють!

Ераст Петрович спробував підвестися, тримаючись рукою за гарячий і мокрий бік, аби подивитися на білоокого.

Але, дивна річ, ніякого білоокого не було. Ахтирцев лежав, де впав — обличчям униз упоперек сходів; віддалік валявся циліндр, що відкотився, а от чиновник щез безслідно, розчинився в повітрі, й на всій вулиці не було видно жодної душі, тільки тьмяно світили ліхтарі.

Раптом ліхтарі повелися дивно — завертілися, закружляли, і зробилося спочатку дуже видно, а потім зовсім темно.

Розділ шостий,

У ЯКОМУ З'ЯВЛЯЄТЬСЯ ЛЮДИНА МАЙБУТНЬОГО

— Та лежіть, голубчику, лежіть, — сказав з порога Ксаверій Феофілактович, коли Фандорін засоромлено спустив ноги із жорсткої канапи. — Вам що лікар велів? Усе знаю, розпитувався. Два тижні після виписування постільний режим, аби поріз як слід загоївся і струснутий мозок на місце став, а ви й десяти днів іще не відлежали.

Він сів і витер картатою хусткою багрову лисину.

— Хху, припікає сонечко, припікає. Ось я вам і марципан приніс, і черешні свіжої, пригощайтеся. Куди покласти?

Пристав огледів щілиноподібну комірчину, де квартирував колезький реєстратор. Вузлик із гостинцями покласти було нікуди: на канапі лежав господар, на стільці сидів сам Ксаверій, Феофілактович, на столі громадилися книжки. Інших меблів у кімнатці не було, навіть шафи — численні предмети гардероба висіли на забитих у стіну цвяхах.

— Що, поболює?

— Зовсім ні, — трохи збрехав Ераст Петрович. — Хоч завтра шви знімай. Тільки по ребрах злегка проїхало, а так нічого. І з головою все гаразд.

— Та чого там, хворіли б собі, жалування ж іде. — Ксаверій Феофілактович винувато нахмурився. — Ви вже не гнівайтеся, серденько моє, що я до вас довго не заходив. Певне, погано про старого думали — мовляв, як рапорт записувати, так одразу й до лікарні прискакав, а потім, як непотрібним став, так і очей не показує. Я до лікаря посилав розпитатись, а до вас ніяк не міг вибратись. У нас в управлінні таке діється, днюємо й ночуємо, справді. — Пристав похитав головою і довірливо притишив голос. — Ахтирцев же ваш не просто так виявивсь, а рідний онук його світлості канцлера Корчакова, не більше й не менше.

— Та що ви! — ахнув Фандорін.

— Батько в нього посланником у Голландії, одружений удруге, а ваш знайомець у Москві в тітки мешкав, княжни Корчакової, власне палацо на Гончарній вулиці. Княжна торік померла, все багатство йому відписала, та в нього й від матері-покійниці чимало було. Ох, і почалася в нас свистопляска, скажу я вам. Передусім справу на особистий контроль до генерал-губернатора, самого князя Долгорукого зажадали. А справи ж бо ніякої нема, і підступитися немає звідки. Вбивцю ніхто, крім вас, не бачив. Біжецької, як я вам минулого разу вже говорив, і сліду нема. Дім порожній. Ні слуг, ні паперів. Шукай вітра в полі. Хто така — незрозуміло, звідки взялася — невідомо. За пашпортом віденська дворянка. Послали запит до Вільно — там таких нема. Гаразд. Викликає мене тиждень тому його превосходительство. «Пробач, каже, Ксаверію, я тебе давно знаю і сумлінність твою поважаю, але тут справа не твого масштабу. Приїде з Петербурга спеціальний слідчий, чиновник особливих доручень при шефі жандармів і начальникові Третього відділення його високопревосходительстві генерал-ад'ютантові Мізинову Лаврентієві Аркадійовичу. Чуєш, яка птиця? З нових, із