Читати книгу - "Картковий будинок"

Це прозвучало як зізнання. Він провів її до кімнати, прикрашеної традиційно і зі смаком, стіни гірчичного кольору якої були вкриті олійними полотнами, що зображували коней і сільські сцени, меблі інкрустовані й елегантні. Там стояли високі полиці з книжками, родинними світлинами у рамках і був коминок з білого мармуру. Фіранки були шовкові, світло розсіяне, а атмосфера напружена. Уркгарт налив собі велику склянку односолодового віскі, старого «Ґленфіддіху», і, не питаючи, зробив те ж саме для неї, перш ніж усістися у темне шкіряне крісло. На підлокітнику лежала книжка з надтріснутим корінцем — п’єси Мольєра. Меті сіла навпроти, нервово вмостившись на краєчку дивана. Дістала з сумки маленький записник, але Уркгарт жестом наказав сховати його.

— Я стомився, міс Сторін... Меті. Це була довга кампанія, і я не впевнений, що зможу вдало висловити свої думки. Тож, прошу, обійдімося без записів, якщо ваша ласка.

— Звісно. Умови лобі. Я можу використовувати те, що ви мені скажете, та жодним чином не можу посилатися на вас. Ніяких слідів.

— Саме так.

Він прибрав свого Мольєра, а вона — свій записник і вмостилася на дивані. На ній була біла бавовняна блуза, яка щільно облягала фігуру. Він це помітив, але не як хижак. Здавалося, ніби його погляд поглинав об’єкти, міг проникати глибше, ніж у більшості людей. Вони обоє знали, що грають у гру.

Уркгарт дістав сигарету зі срібного портсигара, запалив, глибоко затягнувся й почав.

— Що б ви відповіли, якби я сказав вам, Меті, що прем’єр-міністр вбачає у цьому найкращий спосіб владнати справи? Щоб міністри не плуталися через нові обов’язки? Вперед на всіх парах?

— Я б сказала, містере Уркгарт, що нам навряд чи довелося б залишати це між нами!

Уркгарт пхикнув з такої зухвалості молодої журналістки. Глибоко вдихнув нікотину. Ця комбінація наче вдовольнила його.

— А ще я б сказала,— провадила Меті,— що, на погляд багатьох, вибори показали необхідність нової крові й нового мислення. Ви втратили багато місць. Підтримка виборців була не дуже бадьора, правда ж?

— У нас чітка більшість і ми здобули набагато більше місць, аніж головна опозиційна партія. Не так вже й погано після стількох років при владі... Ви б так не сказали?

— Я тут заради інтерв’ю з вами, не з собою.

— Зробіть мені приємність.

— Небагато сподівань на наступні вибори, еге ж? Все так само, тільки ще гірше. Так тримати.

— По-моєму, це дещо грубо,— промовив Уркгарт, знаючи, що йому слід протестувати активніше.

— Я була на одному з ваших мітингів.

— Справді, Меті? Мені лестить.

— Ви говорили про нову енергію, нові ідеї, нові починання. Вся суть того, що ви казали, полягала в тому, що будуть зміни... і нові гравці.

Вона спинилася, та, здавалося, Уркгарт не поспішав відповідати.

— Ваше власне передвиборче звернення — десь воно у мене було...— вона витягла глянсову брошуру зі жмута паперів, напханих у її сумці.— В ньому говориться про «цікаві виклики в майбутньому». Але вони так ж цікаві, як газети за минулий тиждень. Та щось я розговорилася.

Він усміхнувся, відпив. Нічого не відповів.

— Дозвольте запитати прямо, містере Уркгарт. Ви справді вважаєте: це найкраще, що міг зробити прем’єр-міністр?

Уркгарт не відповів відразу, він ще раз повільно підніс склянку до губ, дивлячись на Меті крізь кришталеві вінця.

— Ви вважаєте, що Генрі Колінґридж — це найкраще, що може отримати наша країна? — провадила вона вже м’якше.

— Меті, скажіть на бога, якої відповіді на таке питання ви очікуєте від мене? Я головний організатор, повністю підтримую прем’єр-міністра і його перестановку. Радше неперестановку.

Гострота сарказму знову повернулася в його голос.

— Так, але як же Френсис Уркгарт, людина, що має амбіції щодо своєї партії й неймовірно піклується про її успіх? Він підтримує її?

Відповіді не прозвучало.

— Містере Уркгарт, у завтрашній статті я точно напишу, що ви публічно підтримуєте перестановку й виправдовуєте її. Але...

— Але?

— Ми розмовляємо на умовах лобі. Всі мої інстинкти підказують, що вам не подобається те, що відбувається зараз. Я хочу знати. Вам треба впевнитися, що ваші власні думки не дійдуть до моїх колег, чи ваших колег, чи не стануть темою пліток у Вестмінстері. Даю вам слово. Це тільки для мене, адже це може стати важливим за кілька місяців. І, до слова, більше ніхто не знає, що я приїхала до вас.

— Ви пропонуєте мені угоду? — м’яко проказав він.

— Так. Гадаю, вам це потрібно. Потрібен хтось такий, як я. Рупор.

— А чому ви вважаєте, що мені це потрібно?

— Бо ви мене впустили.

Він поглянув на неї блакитними очима, які, здавалося, глибоко проникали в неї, розбурхуючи збудження.

— Ви хочете бути гравцем, а не звичайним пішаком,— сказала вона.

— Краще людина з будь-якою репутацією, аніж забута, еге ж?

— Згодна,— відповіла вона, повертаючи йому погляд, утримуючи його очі, усміхаючись.

— Зробімо так, Меті. Звичайна історія. Про прем’єр-міністра, оточеного амбіціями, та не своїми, а інших людей. Після виборів ці амбіції зросли. Йому треба тримати їх під контролем, душити їх, бо інакше вони розбіжаться й остаточно знищать його.

— Тобто ви кажете, що в Кабінеті багато суперництва і розкольництва?

Він спинився, щоб уважно обміркувати свої слова, перш ніж подовжити повільним, зваженим голосом.

— Великий в’яз колись струхне. І те, коли він почне трухнути, є лише справою часу. Тож є люди, які, як ви можете припустити, хочуть знати, яким же може стати життя через півтора-два роки, на якій посаді вони опиняться, якщо — коли — дерево впаде. Як і всі такі дерева, зрештою.

— Тоді чому він не позбудеться проблемних людей?

— Бо не може дозволити собі, щоб роз’ятрені колишні міністри з Кабінету лютували на задніх лавах, коли у нього більшість лише у двадцять чотири місця, та й та може розтанути після першого ж провалу в парламенті. Тож йому треба, щоб усе було якомога спокійніше й непомітніше. Він навіть не може призначити цю зелену ватагу на нові посади в Кабінеті, бо завжди, коли призначаєш нового міністра в департамент, вони беруться до справи з величезним ентузіазмом і хочуть відзначитися. Ними заново цікавляться важливі люди у ЗМІ, такі як ви. І тут до нас доходить, що міністри не просто роблять свою роботу, а ще й висувають себе на лідерські перегони, які неминуче настануть. Це рак. Уряд