Читати книгу - "Машина часу"

Це трапилося таким чином. Я спостерігав за невеликою компанією маленьких чоловічків, які купалися на мілководді. Одного з них скрутила судома, і його понесло вниз по річці. Течія тут була досить стрімка, але все-таки не настільки, щоб із нею не міг упоратися плавець, навіть і не дуже вправний. Однак ніхто не зробив ані найменшої спроби, щоб урятувати істоту, яка спроквола кричала й потопала в них на очах. До речі, це допоможе вам зрозуміти дивну психічну ваду, що її мали маленькі люди.

Збагнувши, що відбувається, я хутко скинув із себе одяг, стрибнув у воду нижче за течією ріки, перехопив маленьке безпорадне створіння й без особливих зусиль витяг його на берег.

Це була, як мені здавалося, жінка. Легке розтирання дуже швидко привело її до тями, і я із задоволенням переконався, що вона зовсім оговталася, коли я пішов від неї.

Мавши невисоку думку про цих чоловічків, я, чесно кажучи, не очікував подяки. Однак цього разу я помилився.

Трапилося це вранці. По обіді я знову зустрів її, коли повертався після своїх звичайних досліджень. Жіночка радісно скрикнула, підбігла до мене й піднесла величезну гірлянду квітів, очевидно сплетену спеціально для мене.

Маленьке створіннячко дуже зацікавило мене. Можливо, це пояснювалося тим, що я почувався самотнім. У кожному разі я постарався дати їй зрозуміти, наскільки ціную її подарунок. Незабаром ми вже сиділи разом у невеликій кам’яній альтанці й вели розмову, котра складалася переважно з посмішок.

Явна симпатія до мене цієї маленької істоти справляла таке саме враження, яке викликає прихильність до вас дитини. Ми передавали одне одному квіти, вона цілувала мої руки. Я чинив так само. Потім я спробував заговорити з нею й дізнався, що її звати Уїною. Попри те що я не розумів, що означало це ім’я, у мене з’явилося відчуття, ніби воно дуже пасує їй.

Так почалася наша дружба, яка тривала тиждень і скінчилася… Потім я розповім вам, як вона скінчилася!

Уїна була зовсім як мале дитя. Вона прагнула завжди бути поруч і всюди за мною бігала. Зрештою я вирішив під час однієї з наступних прогулянок довести її до знемоги й, коли вона знесилиться, покинути: нехай собі кричить мені навздогін.

Проблема світу має бути розв’язана, казав я собі. Адже не для того я потрапив у майбутнє, щоб займатися легким фліртом. Коли я здійснив задуманий мною план й одного разу покинув Уїну, вона, залишившись сама, була в страшенному горі й відчайдушно зойкала. Загалом, її відданість приносила мені стільки ж незручностей, скільки й розради. Але я таки мушу зізнатися, що в деякому сенсі вона стала для мене великою підтримкою.

Я гадав, що з її боку це була лише проста дитяча прихильність. І вже потім, коли було занадто пізно, я зрозумів, що означала для Уїни розлука зі мною й чим вона стала тут для мене. Коли після своїх мандрів я повертався назад, до Білого Сфінкса, у мене складалося враження, начебто я потрапив додому. Так добре, по-дитячому ця маленька, майже лялькова істота виявляла свою турботу та прихильність до мене. І тільки-но я доходив до вершини пагорба, мої очі мимоволі починали шукати її маленьку струнку фігурку в білому, облямованому золотом строї.

Між іншим, саме від Уїни я дізнався, що почуття страху ще не зникло в цьому світі. Вона була досить безстрашною вдень, тому що, як я здогадався, розраховувала на мою підтримку. Одного разу в мене з’явилося дурне бажання налякати її, і я став робити різні страшні гримаси. Але Уїна просто глузувала з цього. Однак усе темне лякало її; вона боялася тіней, боялася темних предметів. Темрява вселяла в неї жах. Страх перед пітьмою був її єдиним сильним почуттям. Це змусило мене замислитися та зробити низку спостережень. Я помітив, що ці маленькі люди збиралися у великих будинках, щойно починало сутеніти, і спали разом. Увійти до них уночі без світла – означало справити серед них найсильніший переполох і налякати. Після настання темряви я нікого вже не бачив надворі; і ніхто з них не спав сам. Але я був настільки тупоголовим, що зовсім не звертав на це уваги й, попри розпач Уїни, все одно спав окремо від юрби.

Уїні, звичайно, було дуже страшно, але зрештою її прихильність до мене перемогла, і протягом п’яти наступних ночей нашого знайомства, включно й з останньою, вона спала, поклавши голову на моє плече.

Але я занадто відхиляюся вбік, оповідаючи про неї. Те, про що я хочу розказати, мабуть, трапилося в ніч, що передувала її порятунку.

Я прокинувся на світанку. Спав я неспокійно: мені снився дуже неприємний сон, начебто я втопився і морські зірки водять по моєму обличчі своїми ніжними щупальцями. Я здригнувся, прокинувся, і в мене залишилося дивне відчуття, начебто з кімнати тільки-но вискочила якась сірувата тварина.

Я знову спробував заснути, але не міг, оскільки незручність і незрозуміла тривога не залишали мене. Це була та рання година, коли предмети тільки починають проступати з темряви, але, незважаючи на явну виразність своїх обрисів, усе ще здаються блідими й нереальними.

Я встав, перетнув велику залу і вийшов надвір, на плити біля фронтону палацу. Щоб не змарнувати це раннє пробудження, я вирішив подивитися на схід сонця.

Місяць, здавалося, танув. Місячне сяйво, яке дедалі тьмянішало, і перші бліді проблиски світанку, змішуючись, огортали все навкруги таємничим напівмороком, кущі були чорнильно– чорними, земля темно-сірою, а небо безбарвним і безрадісним.

Я глянув на вершину пагорба, і мені привиділись якісь примари. Підіймаючись його схилом, я тричі бачив білі фігури. Двічі мені здавалося, що по пагорбу швидко сходить самотня біла мавпоподібна істота. Але втретє, уже коло руїн, я розгледів цілу низку таких істот, що тягли якийсь темний предмет. Вони прудко рухалися, і я не зміг простежити, куди вони поділися. Я вирішив, що вони зникли в заростях чагарнику. Проте зрозумійте – ще тільки розвиднялося. Мене охопило тремтіння, яке буває на світанку – отаке невизначене відчуття холоду, – та ви й самі, напевно, знаєте. До того ж я не дуже довіряв власним очам.

На сході небо стало світлішим, нарешті з’явилося сонце, його промені прогнали морок, повернувши живі барви усьому навколишньому світові, – і я вирушив пильно досліджувати околиці. Але ніде не побачив слідів цих білих фігур. Імовірно, вони були просто породженням півмороку, який панував тоді.

– Швидше за все, це примари, – сказав я собі. – Хотів би я