Читати книгу - "Засліплення"

кабінеті від чверть на сьому до сьомої. Вона не цікава, в цьому їй ніхто не дорікне. До чужих справ вона не втручається. Бо жінки ниньки такі. Хоч куди свого носа стромлять. А вона лише робить свою роботу. Усе ж бо з дня на день дорожчає. Он за картоплю вже плати вдвічі більше. При таких цінах ще треба вміти зводити кінці з кінцями. Він замикає всі четверо дверей. А то можна було б якось підглянути із сусідньої кімнати. Цей чоловік загалом досить ощадливо витрачає свій час і не згає марно жодної хвилини!

Коли він ішов на прогулянку, Тереза заходжувалась обнишпорювати довірені їй кімнати. Вона підозрювала щось гріховне, але що саме — залишалося загадкою. Спершу їй ввижався жіночий труп у валізі. Але сховати спотворене мертве тіло під килимами годі було й думати, і від цієї підозри вона відмовилась. Тут знадобилася б шафа; Терезі так хотілося, щоб під кожною стіною стояло по шафі. Виходить, сліди злочину сховано запевне за однією з книжок. А де ж іще! Почуття обов’язку вона тамувала б, можливо, тим, що стирала б із корінців пил; непристойна таємниця, яку їй хотілося відкрити, спонукала її зазирати й за книжки. Вона брала кожну окремо в руки, постукувала по ній — часом не порожня? — дотягувалася незграбними мозолястими пальцями до дерев’яної обшивки за полицями й, нічого не знайшовши, невдоволено похитувала головою. Попри свою цікавість, вона ніколи не затримувалася біля книжок довше, ніж їй дозволяв робочий час. За п’ять хвилин до того, як Кін відмикав двері помешкання, Тереза вже стояла на кухні. Так вона спокійно, не поспішаючи оглядала стелаж за стелажем, намагаючись нічого не пропустити й ніколи не втрачаючи цілком надії.

Поки минали місяці цих невтомних пошуків, Тереза забороняла собі класти платню на ощадну книжку. Нічого вона й не тратила — хто знає, що то були за гроші. Купюри, котрі їй давав Кін, вона складала до чистого конверта, де лежав неторканим і весь поштовий папір, разом з яким вона купила той конверт двадцять років тому. Поборовши вагомі сумніви, вона поклала конверта до валізи, де було її добро — все надзвичайно гарні речі, надбані протягом десятьох років за великі гроші.

Помалу Тереза почала усвідомлювати, що загадку їй пощастить розгадати не дуже скоро. Дарма, час вона має. Може й почекати. Ведеться їй непогано. Якщо зрештою щось випливе на поверхню — вона не винна. Вона обнишпорила бібліотеку всю до останнього куточка. От якби мати в поліції доброго знайомого, солідного, порядного чоловіка, який зважав би на те, що в неї гарне місце, — такому можна було б обережно натякнути на це. Вона багато чого стерпить, чого ж, але те, що нема на кого спертися... Чим нині цікавляться люди? Танцюльками, пляжами, розвагами, тільки не поважними речами, тільки не роботою. Її господар — чоловік поважний, але в ньому теж є щось аморальне. Спати лягає аж о дванадцятій. Найкращий сон — до півночі. Порядна людина лягає о дев’ятій. Нічого особливого однаково ж не станеться.

Так злочин увібгався, розмивсь і став таємницею. Важка, вперта зневага облягла прихований гріх. У ній залишилася сама цікавість, між чверть на сьому й сьомою Тереза всякчас була насторожі. Вона припускала, що може статися щось рідкісне, та все ж притаманне людині. Можливо, йому раптом закрутить у шлунку, й він вискочить з кабінету. Тоді вона поспішить до нього й запитає, що з ним. Біль у шлунку вщухає не відразу. За кілька хвилин вона знатиме, що його спричинило. Але невибагливий, розважливий спосіб життя, яким жив Кін, ішов йому тільки на добре. За ті вісім довгих років, які прожила в його оселі Тереза, шлунок у нього не заболів жодного разу.

Того ранку, після зустрічі зі сліпим та його собакою, Кінові терміново знадобилося багато давніх наукових матеріалів. Він заходився шалено перекидати все в шухлядах. На столі виросла гора паперів. Чернетки, виправлення, копії — все, що стосувалося роботи, він старанно зберігав. Йому траплялася писанина, зміст якої вже застарів, і його було спростовано. Цей архів Кін завів іще в студентські роки. Щоб віднайти дрібницю, яку він і так знав напам’ять, — просто щоб її ще раз підтвердити, — він гайнував по кілька годин. Кін перечитував по тридцять сторінок, хоч йому потрібен був тільки один рядок. До рук потрапляв усілякий непотріб, давно опрацьовані матеріали. Він проклинав їх. Навіщо вони тут? Коли він бачив щось написане чи надруковане, то вже не міг просто так відкласти його вбік. Хтось інший не переглядав би все отак поспіль. А йому ставало терпцю читати все від першого слова до останнього. Чорнило повицвітало. Він ледве розбирав бліді обриси літер. Йому знову спав на думку отой сліпий на вулиці. В Кінових очах грав такий вогник, немовби вони розплющені навіки. Замість давати їм менше роботи, він легковажно навантажував їх з місяця в місяць. Кожен папірець, який він знову клав на місце, вартував йому дещицю зору. Собаки живуть недовго, й собаки не читають, тож вони допомагають сліпим своїми очима. Людина, котра марнує собі зір, варта свого собаки-поводиря.

Кін вирішив повикидати всілякий мотлох зі столу вранці, відразу по тому, як устане, бо тепер він був увесь у роботі.

Другого ранку, рівно о шостій, — йому ще снивсь якийсь сон, — він підхопився з канапи, підбіг до переповненого колоса й рвучко повисовував усі шухляди. Розлігся свист; бібліотеку сповнювали чимдалі різкіші звуки, що краяли душу. Здавалося, кожна шухляда має власну горлянку й намагається гучніше, ніж її посестри, заволати пробі. Її грабують, її мучать, їй укорочують віку. Шухляди не могли знати, хто зняв на них руку. Очей у них не було; вони мали тільки один орган: пронизливий голос. Кін розкладав папери. Так тривало досить довго. Кін терпів цей галас; усе, за що він брався, він доводив до кінця. З оберемком макулатури в худих руках він рушив до четвертої кімнати. Тут, якомога далі від свисту, він, лаючись, заходився шматувати папери — аркуш за аркушем. Раптом у двері постукали. Він скреготнув зубами. Стук пролунав знов; Кін тупнув ногою. У двері вже не стукали, а гупали.

— Тихо! — гримнув Кін і лайнувся. Він уже й сам радий був покласти край своїй шамотні. Та шкода було власних рукописів. Тільки лють додавала йому відваги знищувати їх. Нарешті він підвівся — цибатий, самотній марабу серед гори пошматованих паперів, збентежено й несміливо, немовби вони