Читати книгу - "Чорний романтик Сергій Жадан"

різновидів пральних порошків потрібні людству, скільки кримінальної інформації людина спроможна сприйняти на добу? Все ж обмежено, обмежено, насамперед фізіологічними можливостями сучасної людини, а вони — і ви це, знову ж таки, знаєте краще за мене — доволі скромні: здоров’я сучасної людини, підірване фаст-фудом і безпечним сексом — вигаданим вами, аби відволікати пролетаріат від класової боротьби, такого здоров’я надовго не стане».

Стоп! Не знати, що тут усерйоз, а що лукавство. Згадаймо Жаданів «Цитатник». Пам'ятаймо, що поетові із Самарканда і вдома вкрай набридла (він сказав би інакшим слівцем) чумна «ідеологія», а тут її ще більше, і вона ще настирніша. Бо протестова. Вже не від влади, а від «громадянського суспільства», тобто від групи супер-активних громадян. Під їхнім тиском усе життя перетворюється на «позицію», систему позицій. Від чого тікав, на те й нарізався.

«Спілкування з нашою цільовою аудиторією просто грузить, ці діти, вони просто запресовані ідеологією і пропагандою — наприклад, коли вони курять драп, вони ж не просто курять драп, вони займають певну соціальну позицію, твою мать, і з ними треба рахуватися; коли вони слухають музику, вони обов'язково закладають у це якусь ідеологічну концепцію; вони мені говорять, ти ж ось, чувак, — за всім, що ти говориш, теж стоїть певна позиція, за цим же щось стоїть, і я особисто не маю аргументів, а головне — бажання, аби переконати їх у чомусь протилежному. Так чи інак, мені завжди простіше було не пояснювати, ніж користуватися вигаданою ними ж термінологією, тому що я не люблю, коли в побутовому, скажімо, алкоголізмі чи в побутовій, скажімо, невлаштованості вбачають жест і знак, це неправильно, як на мене, а якщо і правильно, то все одно по-дебільному».

Якщо їхалося, аби подихати чистим, не отруєним ідеологіями і фразерством повітрям, аби виборсатися з павутиння «позицій», то, мабуть, треба було обирати інші маршрути й оминати мультикультурні євротусівки та лівацьку тиранічну вольницю. А так… чи не з великого розпачу мовлено: «Моя б воля, я побудував би яку-небудь ідеальну Китайську народну республіку, щоб Китай, але без підараса Мао, щоби там не було ніяких бойз-бендів, селф-мейд-менів, мідл-класу, інтелектуалів й андеграунду, натомість — прості емоції, просте спілкування, секс без презервативів, економіка без глобалізму, парламент без зелених, церква без московського патріархату, а головне — ніякого кабельного телебачення».

Ну, це вже чорний гумор… Довели людину…

Тож не будемо про якісь «позиції», бо нам скажуть, що буття поза позиціями — це теж позиція, та ще й яка, а заперечення всіх ідеологій — це і є найуніверсальніша ідеологія. Тому про інше, — мабуть, суттєвіше для Сергія Жадана.

Аутсайдери як сіль землі?

Якось нібито й без видимих причин (а чомусь же таки) він двічі докладно пояснює особливості своїх контактів з населенням планети Земля.

«Знаєш, якщо ти подумаєш, із ким саме зустрічався протягом життя, то складеться враження, що хтось спеціально зіштовхує тебе з найкращими громадянами цієї дивної планети, я потім колись дякуватиму небесам за те, що мені довелось спілкуватись з такою кількістю потвор і невдах, я впевнений, що ніхто інший не спілкувався зі стількома аутсайдерами, які, коли добре подумати, і складають сіль нашого пошматованого дотаціями й дефолтом суспільства, бо яка радість спілкуватися, скажімо, з керівниками банків чи комерційних структур, вони ж говорять цитатами з власних бізнес-планів, про що можна говорити з молодими науковцями, спортсменами чи дилерами, ну гаразд, можна про ланч, перші п’ять хвилин, але вони й далі говорять про цей свій ланч, зрештою, тут немає нічого поганого, вони говорять про нього не тому, що не можуть говорити про щось інше, просто вони не знають, як говорити про щось інше, ось і говорять собі про ланч, інша річ отакі виродки, як Джон Леннон, печальні обрубки великої європейської псевдореволюції, вони в принципі всюди одинакові — що тут, що у нас, і тих і тих свого часу боляче травмували історіями про психоделію й ойкумену, потім вчителі непомітно перебралися на нові помешкання, а ці бідаки ще й досі бовтаються під холодними європейськими небесами в пошуках миру та благополуччя, натомість регулярно отримуючи свою порцію тріндюль від муніципальних властей, ось, наприклад, цей Джон Леннон, розумієш, ми з ним сидимо вже дві години, а я і досі не знаю, як його звати, власне, я не питаюся, а він не говорить, спитатись би в індуса, так той, здається, і власне ім’я забув, якщо колись і знав».

Скільки у світовій літературі назбиралося за багато століть апологій святого почуття вічної дружби, що переборює всі перешкоди і підтримує в найтяжчі хвилини життя! А тут маємо апологію зовсім інших стосунків між людьми — суєтних, хаотичних, миттєвих, безвідповідальних, понижувальних. Мабуть, кількісно цей масив випадкових, імпульсивних і часто брутальних контактів виразно переважає світлий спектр людського співжиття. Але ж це яка стихія! Чи є в ній щось таке, що може бути джерелом радості, безкорисливості, що допомагає тримати на плаву тих, хто втратив ґрунт під ногами, зрештою відчути хоч на хвильку тепло чиєїсь такої ж покинутої Богом і людьми душі? Чи створює вона, ця стихія, мовчазну солідарність і гідність аутсайдерства, відчуття душевної справжності і тим самим — неоголошеної вищості над упорядкованістю й урегульованістю людських відносин? Чи має право на життя така своєрідна чорна романтика?

Звичайно, не варто сприймати надто буквально, надто на віру все те, що читаємо під прізвищем Сергія Жадана, бо це може бути і один із його драйвів чи стьобів, і одна з його масок, і одна з його ролей, і один із його апокрифів. Тож послухаймо далі.

«В чому перевага ось таких спонтанних імпровізованих знайомств над тривалими добропорядними стосунками між друзями? Перевага їх полягає в їхній щирості, відвертості й ненав’язливості. Ти можеш натрусити своєму новому знайомому що завгодно — про своє дитинство, про друзів-паралітиків, про сусідів-упирів, він тобі відповідатиме тією самою монетою, ви обіцятимете одне одному золоті гори подальшого спілкування, вічної дружби та взаємовигідного творчого партнерства, ставитимете одне одному алкоголь і ділитиметеся останньою хапкою доброго приальпійського драпу, ходитимете по незнайомих адресах, запізнаєтесь з якимись відморозками, які комусь із вас доводяться, як виявиться потім, давніми знайомими, а то й родичами…

Перевага