Читати книгу - "Лікар та душа. Основи логотерапії"

Відповідно до екзистенціального аналізу, загальноприйнятого та загальнообов’язкового життєвого завдання немає. З цього погляду питання про конкретне життєве завдання або конкретний сенс життя безглузде. Це нагадує нам запитання, яке поставив репортер шаховому гросмейстерові: «А тепер, Майстре, скажіть мені, яким є найкращий хід у шахах?» На таке запитання теж не можна відповісти загально. Якби гросмейстер зреагував би на це запитання серйозно, то мав би відповісти: «Гравець завжди повинен діяти відповідно до своїх можливостей, враховувати майстерність суперника і, дочекавшись слушної миті, зробити якнайкращий хід». Тут слід наголосити на двох аспектах. По-перше, «відповідно до своїх можливостей», тобто йдеться про внутрішній стан, те, що ми називаємо темпераментом. По-друге, слід брати до уваги специфічну конфігурацію гри, бо в різних ситуаціях найкращий хід може бути іншим.

Якщо розпочинати гру з наміром зробити найкращий хід, то гравця постійно гризли б самокритичні думки, що, звичайно, позначилося б на характері гри, від якої було б мало задоволення.

Особа, що замислюється про сенс життя, перебуває в аналогічному становищі. Вона також може збагнути його тільки в конкретній життєвій ситуації. Було б морально неправильно і психічно виснажливо ставити собі за мету реалізувати «найвищу» цінність. Краще намагатися якнайліпше виконувати свої щоденні обов’язки. Це імператив, інакше всі зусилля зведуться нанівець. Але водночас слід уміти задовольняться поступовим наближенням до мети, а не прагнути досягнути всього й відразу.

Наші зауваження щодо питання про загальний сенс життя зводилися до радикальної критики такого питання. Воно помилкове, оскільки стосується загального поняття «життя», а не «власного» життя конкретної людини. Можливо, нам слід пригадати оригінальну структуру досвіду. У цьому разі ми повинні здійснити своєрідну коперниківську революцію, сформулювавши цілком нове питання про сенс життя.

Важливо зрозуміти таке: людині ставить питання саме життя. Тобто запитує не людина, але вона повинна зрозуміти, про що її запитує життя.

Можливо, слід згадати, що психологія розвитку також показує, що «розуміння сенсу» свідчить про вищу стадію розвитку, ніж «набуття сенсу». Таким чином, аргумент, який ми спробували логічно «розвинути», відповідає курсу психологічного розвитку, парадоксальній первісності відповіді щодо питання. Вона ґрунтується на досвіді людини, яку запитують. Інстинктом, що веде людину до розуміння найвищих життєвих завдань, до відповідальності за своє життя, є сумління. Воно має свій власний «голос» і промовляє до нас — це незаперечний феноменологічний факт. Однак те, що воно промовляє, завжди є відповіддю. З психологічного погляду тільки релігійні особи відчувають не лише те, що сказано, але й те, хто сказав. Тобто їхній слух гостріший, ніж у нерелігійних людей. У діалозі зі своєю совістю, у цьому найбільш інтимному з усіх можливих монологів співрозмовником вірних є сам Бог25.

(а) Про сенс смерті

Намагаючись зрозуміти сенс свого життя, людина опиняється віч-на-віч із собою. Тут вона повинна усвідомити, що це життя ставить їй запитання, а вона повинна відповідати на них усім своїм єством, з усією життєвою відповідальністю. Тобто людина постає перед первинними елементами свого життя — свідомого буття та відповідального буття. На основі екзистенціального аналізу, який концентрується на другому аспекті, було з’ясовано, що відповідальність випливає з конкретної ситуації. Відповідальність зростає разом із унікальністю людини та неповторністю ситуації. Унікальність і неповторність, як ми вже зазначали, є фундаментальними компонентами сенсу людського життя.

Водночас скінченність існування чітко проглядається в цих двох істотних факторах людського життя. Тому вона й повинна бути тим, що людське життя наділяє сенсом, а не чимось, що його позбавляє. Цей погляд вимагає докладнішого обговорення. Спочатку розгляньмо питання про часову скінченність людини, оскільки смерть може позбавити життя сенсу.

Як часто ми чуємо аргумент, що смерть узагалі позбавляє життя сенсу. Що, врешті-решт, усе, що робить людина, є безглуздям, оскільки смерть усе зруйнує. Чи справді смерть знівельовує сенс життя? Навпаки. На що наше життя було б схоже, якби не мало часового завершення? Якби ми були безсмертними, то могли б завжди відкладати кожну дію на пізніше. Нам би було байдуже, чи зробили б ми щось тепер, а чи згодом. Кожну дію можна зробити завтра, або наступного дня, або через рік, або через десять років. Але через очікування смерті як абсолютного кінця нашого майбутнього і межу наших можливостей ми не пропускаємо жодної можливості, «кінцева» сума яких становить міру вартості нашого життя.

Скінченність і тимчасовість існування, таким чином, є не тільки невід’ємною характеристикою людського життя, але й реальним фактором його сенсу. Сенс людського життя ґрунтується на його незворотності. Отже, життєву відповідальність особи слід характеризувати в системі термінів часовості та неповторності. Якщо ж за допомогою екзистенціального аналізу ми хочемо привернути наших пацієнтів до усвідомлення своєї відповідальності, нам слід пояснити їм (на основі притч і порівнянь) історичну цінність життя, з якої й випливає відповідальність. Наприклад, лікар може запропонувати пацієнтові пригадати свою біографію. Допоможіть пацієнтові уявити, що він тільки що розкрив «главу», присвячену теперішньому етапу свого життя, і що він має чудовий шанс вирішити, яким буде зміст наступного розділу. Він повинен уявити, що ще може вносити зміни в основ­ну «главу» своєї ненаписаної внутрішньої історії життя.

Загалом основна позиція екзистенціального аналізу може бути такою: жити так, наче ви живете вдруге і в попередньому житті вже вчинили всі ті помилки, які якраз намагаєтеся зробити.Тільки-но людина справді уявить себе в цій ситуації, вона негайно ж усвідомить усю повноту відповідальності, яку відчуває кожна людина впродовж усього свого життя, за те, що вона зробить протягом наступної години, за те, як вона плануватиме наступний день.

Також можемо попросити пацієнта уявити своє життя так, ніби це фільм, який щойно знімають, але який ми не зможемо «монтувати». Тож усе, що коли-небудь потрапило в камеру, ніколи не зможе бути стертим чи зміненим. Таким прикладом лікар може дати можливість пацієнтові відчути незворотну цінність свого життя.

На початку життя весь потенціал іще не використано. Проте з часом він щораз більше перетворюється на функції. Таким чином, життя складається здебільшого із вчинків, досвідів та страждань. Життя людини нагадує радій із його обмеженим «періодом життя», протягом якого його атоми розпадаються, а матерія перетворюється на енергію, яка ніколи не перетвориться знову на матерію. Оскільки процес розпаду атомів незворотний, «спрямований», початкова сутність радію незмінно зменшується. Аналогічно можна сказати про життя: початкові характеристики матеріалу чимраз більше зникають, поки зрештою воно не стане чистою формою. Людина нагадує скульптора, який вирізьблює камінь так, що він дедалі більше нагадує сформований образ. Людина працює з тим матеріалом, який дала їй доля, і пробує відповідно до своїх можливостей «викувати» цінності творення, досвіду чи ставлення.

У цю метафору різьбляра також можна ввести фактор часу. Для цього слід тільки уявити, що він має обмежений час для завершення скульптури, однак йому не повідомили, коли він спливає. Таким чином, скульптор ніколи не знатиме, коли його «відкличуть», можливо, це станеться наступної миті. Тому він змушений використовувати ефективно кожну хвилину, бо його робота може лишитися незавершеною. Проте незавершена робота не означає зменшення її вартості. «Фрагментарна якість» життя (Зіммель) не применшує його цінності. Висновки про значущість життя роблять