Читати книгу - "Характерник"

Під рукою Кміти вони повсякчас муштрували своїх коней до всіляких корисних штукенцій, і згодом Кириків кебетний Гервасій легко ходив на задніх ногах, пересувався поповзом, брав слід не згірше за вченого пса, перекидався на спину, і тоді Кирик ставав на Гервасієві копита, а кінь підкидав його вгору так, що Кирик міг перелетіти через найвищий мур.

Після п’яти років навчання Кміта сказав:

— Натомився я з вами, хлопці, та й ви не їли квасолю даремно. Тепер ідіть до Сірка, нехай він вас випробовує.

Вони втрьох стояли перед старим Кмітою зовсім не такі, якими прийшли до нього. Витяглися, набралися розуму, хисту, Гиря рівно тримав на шиї свою гирю, яка раніше викручувала йому в’язи то на ліве, то на праве плече; Костогриз світив великими й білими, мов квасоля, зубами, що ними він міг перегризти найтовще дерево, як той бобер, або легко відкусити замка на брамі в’язничних воріт чи пожувати ґрати; Кирик же був викапаний Кирило Лупиніс, що загинув під Берестечком, він якраз досяг його віку і сприту.

Кміта востаннє поглянув на своїх химородників, жаль підступив йому до двох сердець, які билися в його грудях по обидва боки біля ребер.

У саджавці гірко заголосили жаби, вони вже звикли до Кирика, Гирі й Костогриза, як до рідних. Жаби всі як одна до найменшого пуголовка випірнули на поверхню саджавки, верещали, роздуваючи міхури над вухами, й дивилися на Кирика, Гирю і Костогриза вибалушеними очима.

— Цитьте! — сказав їм Кміта, бо вони додавали старому ще більшого жалю.

Жаби всі до одної здули свої міхури й замовкли.

— Еге ж, втомився я, — повторив Кміта. — Передайте Сіркові, щоб більше до мене нікого не присилали. Хочу спочити. А ви, як буде нагода, провідайте старого.

Щоб угамувати жалість, він запалив чудернацьку люльку, що висіла в нього на шнурочку на грудях, — чашечка люльки була ліплена з третього болота, а цибух зроблений із міцного конопляного стебла.

Запалив, пакнув сивою хмаркою, а коли дим розвіявся, то разом із ним здиміли й учні старого Кміти.

Розділ V,

у якому йдеться про велике хвилювання, що сколихнуло Москву через появу на Січі царевича, та про нагальне посольство на Запорожжя

1

Звістка про царевича швидко долетіла до гетьмана Івана Самойловича через його посланця Зуба, а від гетьмана — до Москви. Ця новина вдарила царя Олексія Михайловича в самісіньке серце і так занепокоїла бояр, що вони забули про турків, які ось-ось мали вдертися в їхні кордони.

Цар негайно відрядив в Україну двох надійних послів — сотника московських стрільців Василія Чадуєва та піддячого Малоросійського приказу Сємьона Щоголєва. Нехай під охороною десятка ратних людей спершу їдуть до гетьмана, візьмуть у нього провідників і мчать прямо на Січ до кошового Сірка.

Від Москви до Батурина лежав сніг, а сани, як відомо, біжать удвічі швидше за колісний повіз, і вже 21 грудня Чадуєв і Щоголєв були в Самойловича. Який царевич? — визвірилися вони на гетьмана. — Який Симеон Олексійович? Увесь світ знає, що благовірний государ Симеон помер ще малолітком і похований у присутності вселенського патріарха Паїсія та всього московського духовенства. Що там ці ваші запорожці знов баламутять!

Гетьман Самойлович тільки розвів руками: управи на них немає.

Сотник Чадуєв і піддячий Щоголєв попросили дати їм військових товаришів для супроводу та добрих коней, бо далі саньми не поїдеш. Далі снігу не було.

«У нас взагалі стояли теплі зими, — подумав Самойлович, — поки ви, москалі, не понаносили сюди холоду своїми лаптями».

І він сказав майже зловтішно:

— А вам не можна на Січ!

— Каму? Нам? — витріщилися на гетьмана посли.

— Там зараз чума, — остудив їх Самойлович.

Чадуєв і Щоголєв розгубилися. А як же… як же туди прийшов цей самозванець? Чи він не боїться ні чуми, ні Бога?

— Не знаю, — сказав гетьман. — Знаю лиш те, що на Січі ще донедавна лютувала пошесть. Я навіть листів не приймав від запорожців, щоб не схопити заразу. Відрядив туди своїх людей.

Посли похнюпили носи: що ж робити?

Самойлович теж похнюпився разом із ними, потім спитав:

— А ви що хотіли? Просити Сірка, щоб він віддав вам царевича?

Чадуєв гостро блимнув на гетьмана і застеріг, аби той ніколи не смів величати самозванця царевичем. Це, щоб ти знав, ошуканець, безбожник і вор. Вони вже знають, що дурисвіт прийшов із Дону, що він під рукою розбійника Стєньки Разіна чинив грабунки і душогубства. Тому його чекає та сама доля, що й головоріза Разіна. А Сірко мусить видати їм самозванця, якщо він не клятвопорушник, адже ще торік присягав цареві на вірність, коли його величність відпустив кошового з Сибіру. Цар помилував Сірка, щоб він воював татар і турків, а не приймав у себе самозванців та ворохобників.

— А це не від Сірка залежить! — сказав Самойлович. — Хіба ви не знаєте, що найважливіші справунки вирішує не кошовий, а козацька рада? Як козаки постановлять, так і буде.

Чадуєв і Щоголєв знову похнюпились, але швидко й оговталися: може, з голотою ще легше домовитися, ніж з отим чортом Сірком. Цар велів передати, що вже підписав указ, за яким запорожцям буде надіслано грошове жалування, харчові припаси, сукна, ломові гармати та ядра до них, а також він пришле на Січ гармаша, котрий навчить козаків ладувати нове оружжя. Тільки щоб вони, запорожці, вірно служили государеві та воювали з бусурменами, а не приймали в себе непевних людей.

— Ну, на Січі є непорушне правило, — сказав Самойлович. — Туди приходить хто хоче, відходить коли хоче, і видавати приходьків там не заведено. Такий звичай. Один для всіх.

Посли надули щоки: так чи інак, а без самозванця вони до Москви не поїдуть.

— Може, та пошесть уже й відступила, — міркував уголос гетьман. — Якщо Сірко зайшов у Січ, то вона, либонь, не страшна. Хоча то такий, що не боїться ні чуми, ні тюрми, ні п’яної куми. Але