Читати книгу - "Закохатися навесні, Аманда Рід"

Але це ще не кінець… Одна секунда і я пірну в багнюку по самі вуха…

Ледь встигаю усвідомити, що відбувається, коли Назар долає останній крок між нами, скорочуючи відстань до критичного мінімуму, і, схопивши мене за потилицю, впивається в губи, висмоктуючи весь кисень з легень. Його поцілунок жадібний, наче це єдине, що тримає його на плаву в штормі власних емоцій.

Секунда приголомшення. Друга. Третя. Чотири? П'ять? Час розтягується, як гумка. І за ці нескінченні миті моє тіло реагує швидше за мозок — я відштовхую його з усієї сили.

— Ти з глузду з'їхав?! — мій голос звучить чужо, наче належить комусь іншому.

Назар відступає на крок, але в його очах не сором, а палаючий вогонь. Він повільно проводить пальцями по губах, ніби стираючи вологу, і при цьому не виглядає так, ніби про щось жалкує.

— Вийди! — цього разу я не кричу, але мій голос тремтить від ледь стримуваної люті. — Негайно.

Він робить ще один крок назад, проводить рукою по волоссю — жест, який я вже помітила, коли він нервує.

— ВИЙДИ! — цього разу я кричу так, що здається, стіни аудиторії здригаються.

Назар ще мить дивиться на мене поглядом безжального звіра, потім швидко хапає свій рюкзак, відсуває стілець і вилітає з аудиторії, гримнувши дверима так, що, здається, тріскає штукатурка.

Я залишаюся сама, спираючись на стіну, відчуваючи, як тремтять коліна. Що це було? І що, чорт забирай, я тепер робитиму?