Читати книгу - "Орда з мороку, Катя Губська"

Відлуння в камені

Берег зустрів їх важкою тишею. Пісок під ногами виявився темним, ніби зотлілим, а на обрії застигли уламки стародавніх споруд — напівзруйновані арки, колони, кам’яні сидіння, що розсипались під вагою століть. Забутий амфітеатр. Місце, де пам’ять світу зберігала останнє відлуння голосів Творців.

Кайла ступала попереду. Її долоня тримала Серцевину, що ледь світилася зсередини. Навколо неї повітря здавалося тоншим, ніби сама тканина реальності напружувалась. Листя дерев, що росли на схилах амфітеатру, було сріблясто-синім, з крихітними відблисками, які не зникали навіть у затінку. Місце було оповите спогадами — але не всі з них були добрими.

— Це не просто руїни, — прошепотіла Кайла. — Це — печатка. Колись тут зупинили щось… чи когось.

Ейрін пильно поглянув на неї. Його рука міцно стискала руків’я шаблі, а в очах була готовність — не тільки до бою, а й до незбагненного. Картан ішов за ним, приглушено ковзаючи поглядом по скелях, обираючи можливі шляхи відступу. Джейн, замкнувши четвірку, мовчала, але тримала арбалет напоготові.

— Ми тут не самі, — сказала вона зненацька.

Її слова підтвердились миттєво. Із тіні під арками почали з’являтись постаті. Не ті, що ходять, а ті, що пливуть — мов туманні обрисі з іншого світу. Очі їхні сяяли біло-блакитним вогнем. У кожного — чорні лати, що віддзеркалювали не сонце, а щось глибше, темніше. І в їхньому центрі — висока, витончена постать у мантії, що нагадувала роздроблений морський обрій.

На’Ворел.

— Вітання, спадкоємице, — промовив він. Його голос лунав, ніби камінь кидають у воду, і кола не зникають. — Перлина знову в твоїх руках. Але надто пізно.

Кайла підняла погляд. Вітер заграв у її волоссі, і навколо Серцевини з'явилось пульсуюче світло.

— Я знаю, хто ти. І знаю, чому ти тут.

— Звісно, ти знаєш, — усміхнувся На’Ворел. — Ти — Ка’і Лаерін, остання, хто ще не зрадив. Але твоя кров не зупинить того, що вже розпочав Марел’Кур.

При згадці цього імені навіть повітря навколо потемніло. Хмари стали геть чорними, і на коротку мить над амфітеатром промайнуло видіння — обриси гігантського корабля з вітрилами, схожими на крила безтілесного чудовиська. В його центрі палала вежа — тронна зала Марел’Кура.

— Він іде, — прошепотіла Джейн. — Він уже близько.

На’Ворел підняв руку, в якій тримав ціпок з кістяним наконечником, і земля задрижала. Із-під руїн почали вилазити тіні — колишні мешканці амфітеатру, перетворені на служителів Орди. Їхні тіла були обгорілі, але очі світилися тим же вогнем, що й у воїнів.

— Час відновити пам’ять, — промовив На’Ворел. — Не ту, що ви прагнете зберегти. А ту, що ми принесемо світу. Пам’ять болю. Пам’ять підкорення.

Кайла з силою втиснула Серцевину в камінь. І амфітеатр здригнувся.

З усіх боків кам’яні стіни затремтіли. Мозаїка на центральному вівтарі розсипалася — під нею ховалася платформа з ледь помітними символами, що нагадували карту сузір’їв.

— Ми ще не завершили, — сказала вона. — Це лише початок. Ми знаємо, що є ще уламки. І ми знайдемо їх — попри тебе, попри Марел’Кура.

Ейрін схопив її за руку.

— Назад! До «Ворона»!

Герої кинулись до човна. Позаду них лунали викрики, голоси тіней, і знову — той же голос, що ніби проростав із самої землі:

— Марел’Кур чекає вас у Безмовній Затоці. І там пам’ять обернеться на попіл.

Але раптом...

З боку затоки пролунав звук, якого вони не чекали. Глухий вибух — і з-за прибережного виступу з’явився інший човен, що летів по хвилях, розсікаючи воду, мов стріла.

— Ейріне, прикрийся! — пролунав знайомий голос.

Із човна вистрибнула постать у довгому шкіряному плащі, з аркебузою в руках. Капітан Ранмар Елстейн, давній соратник Ейріна, що колись врятував його під стягами Палаючого Узбережжя. За ним — шестеро матросів.

— Невже ти знову встряв у щось прокляте без мене? — гукнув Ранмар, стріляючи в туманну постать, що намагалася вразити Джейн.

— Я вже думав, ти помер! — вигукнув Ейрін, посміхаючись на тлі хаосу.

— І я. Доки не побачив у небі тінь Марел’Кура. Схоже, ми всі в одному вирі.

Постріли Ранмара розірвали кількох служителів Туману, а його люди вже витягували Ейріна, Кайлу, Картана і Джейн на борт. Шлюп рвучко повернув у бік моря, залишаючи позаду амфітеатр, що вже затягувала хмара зловісного туману.

На’Ворел дивився їм услід і прошепотів:

— Нічого. Їхній шлях веде до Безмовної Затоки. І там, серед кісток і зрад, Марел’Кур завершить те, що було розпочате.

А в небі, далеко за обрієм, знову спалахнула ледь помітна блискавка — знак того, що головна буря ще попереду.