Читати книгу - "Зникнення Стефані Мейлер, Жоель Дікер"

— Із задоволенням, — відказала Анна і звернула до Бріджгемптона.

Коли вони підкотили до будинку Бірдів, Анна побачила, що у вікнах не світиться.

— Це що, вдома нікого нема? — здивувався Майкл.

Анна зупинилася коло будинку.

— Може, твоя дружина кудись вийшла з дітьми?

— Певне, вона пішла з ними їсти піцу. Я їм зателефоную.

Майкл дістав з кишені мобільник і спробував набрати номер, та мережа була відсутня.

— Треба ж таке, щоб саме зараз не було сигналу, — роздратовано сказав він.

— У мене теж нема сигналу, — відгукнулася Анна.

— Зачекай тут, я зараз зателефоную дружині з хатнього телефону.

— Можна скористатися твоєю вбиральнею? — запитала Анна.

— Авжеж. Ходімо.

Вони увійшли в дім. Майкл показав, де міститься вбиральня, а потім підняв слухавку телефону.

*

Ми з Дереком уже під’їжджали до Орфеї, аж отримали повідомлення по рації. Оператор поінформував, що з нами відчайдушно намагається зв’язатися чоловік на ймення Кірк Гарві, але не знає номерів наших мобільників. Нам перекинули його дзвінок на рацію, й у салоні зазвучав Кірків голос.

— Джессе, ключі, ключі! — панічно загорлав він.

— Що? Які ключі?

— Я в кабінеті Майкла Бірда, в редакції газети. Я їх знайшов!

Ми нічого не второпали.

— Що ви знайшли, Кірку? Висловлюйтеся зрозуміліше!

— Я знайшов ключі Стефані Мейлер!

Кірк пояснив, що подався до Майклового кабінету взяти цукерок.

Понишпоривши в шухляді, він натрапив на в’язку ключів, до яких була причеплена жовта пластикова куля. Він уже її десь бачив.

Подумавши, він раптом згадав, як спробував у барі «Білуга» затримати Стефані, вхопився за її сумочку, а звідти все висипалося. Допомагаючи збирати речі, він підібрав ту в’язку ключів із жовтою кулею. Він дуже добре її запам’ятав.

— Ви певні, що то ключі Стефані? — запитав я.

— Авжеж, тут є ключ від автомобіля, — сказав Кірк. — Від «мазди». Яке авто було в Стефані?

— «Мазда», — відказав я. — Це її ключі. Не кажіть нікому і будь-що затримайте Майкла в редакції.

— Він пішов. З Анною.

*

Анна вийшла із вбиральні в домі Бірдів. Скрізь було тихо. Вона пройшла вітальнею: ні сліду Майкла. Її погляд упав на світлини, що стояли на шафі. Там була родина Бірдів, за різних часів. Народження донечок, пора вакацій. Анна помітила фото, де Міранда була геть молода. Вона стояла поруч із Майклом, світлину зняли під час Різдва. На задньому плані стояла гарно вбрана ялинка, крізь вікно видно, що надворі лежить сніг. Праворуч у кутку світлини видніла дата, яку ставили ще за тієї пори, коли знімали плівковими фотоапаратами. Анна придивилася: 23 грудня 1994 року. Вона відчула, як серце її закалатало: Міранда присягалася, що зустріла Майкла за кілька років після смерті Джеремі Фолта. Отже, вона збрехала.

Анна роззирнулася довкруги. Ані шереху. Де ж Майкл? Її охопив неспокій. Поклала долоню на колодку пістолета й хутко зазирнула до кухні: ані душі. Скрізь раптом настала пустка. Вона дістала пістолет і подалася темним коридором. Натиснула вимикач, але лампа не засвітилася. Раптом її хтось штурхнув у спину, та так, що вона повалилася додолу і випустила зброю. Обернулася, та в обличчя їй ударив струмінь якоїсь ядучої речовини. Вона закричала від болю. В очах почало пекти. Потім її ударили по голові, й вона провалилася в темряву.

*

Ми з Дереком оголосили тривогу. Монтань терміново послав людей у «Кодяк-гриль» і додому до Бірда. Але Анни і Майкла ніде не було. Коли ми врешті й собі прибули до будинку Бірдів, то поліціянти, що були там, показали нам сліди свіжої крові.

Аж тут повернулася з піцерії й Міранда з доньками.

— Що тут коїться? — запитала вона, вгледівши полісменів.

— Де Майкл? — вигукнув я.

— Майкл? А я не знаю. Він телефонував мені щойно. Казав, перебуває тут із Анною.

— А ви де були?

— Ми з дітьми пішли на піцу. Пане капітане, що тут коїться?

Отямившись, Анна збагнула, що руки її скуті наручниками за спиною, а на голові мішок, тож вона нічого не бачила. Спробувала не панікувати. Зі звуків і вібрації зрозуміла, що лежить на задньому сидінні автомобіля, який їде шляхом.

Зі своїх відчуттів вона збагнула, що авто котиться не асфальтовою дорогою, а ґрунтовою чи з гравію. Раптом автомобіль зупинився. Анна почула гамір. Дверцята враз відчинилися. Її вхопили і потягли по землі. Вона нічого не бачила. І навіть гадки не мала, де перебуває. Але чула кумкання жаб: вона була коло озера.

*

Міранда у вітальні Бірдів ніяк не могла повірити, що її чоловік міг бути причетний до тих убивств.

— Як ви могли припустити, що Майкл має стосунок до цієї справи? Це, мабуть, його кров тут знайшли!

— У його столі були ключі Стефані Мейлер, — відказав я.

Міранда й далі не хотіла вірити.

— Це помилка. Ви гаєте час, якого у вас і так нема. Може, Майклові загрожує небезпека.

Я знайшов Дерека в сусідній кімнаті. Він тримав у руці розгорнуту мапу й говорив по телефону з доктором Ранжітом Сінґом.

— Убивця розумний і діє методично, — казав Сінґ у гучний зв’язок. — Він знає, що далеко з Анною не заїде, та й не ризикуватиме нарватися на поліційний патруль. Це надзвичайно обережний чоловік. Він прагне обмежити ризик і будь-що уникнути конфлікту з поліцією.

— То він залишається десь біля Орфеї? — запитав я.

— Я певен цього. У добре знайомому периметрі. Там, де він почувається в безпеці.

— Те саме зробив він і зі Стефані? — запитав Дерек, вивчаючи мапу.

— Напевне, — відказав Сінґ.

Дерек обвів фломастером місцевість, де знайшли автомобіль Стефані.

— Якщо вбивця призначив зустріч зі Стефані в цій місцині, — сказав він, — значить, передбачав, що повезе її недалечко.

Я провів пальцем по двадцять другій автостраді до Оленячого озера, а потім обвів його фломастером. Потім узяв мапу і показав Міранді.

— У вас є інший будинок у цій місцевості? — запитав я. — Хата, колиба, щось таке, де ваш чоловік почувався безпечно?

— Мій чоловік? Але ж...

— Відповідайте на запитання!

Міранда глянула на карту. Її погляд зупинився на Оленячому озері, а потім вона тицьнула пальцем у