Читати книгу - "Капітан космічного плавання"

Ще декілька вершників зіскочило на землю. Становище ставало загрозливим.

Щосили заганяючи в найглибші закутки тіла свої здивування, ляки та розгуби, Сонька нарешті зовсім відвернулась від незрозуміло неіснуючого ртутного коня, що разом зі своїм вершником так і не звертав на неї жодної уваги, та й кинулася до Богдана. Кинулась, жодною мірою не соромлячись свого оголеного, беззбройного вигляду. В останню мить перечепилася через щось та й впала просто на капітана, намагаючись захистити його своїми обіймами. І з відчуттям крижаного жаху знову відчула, що падає крізь порожнечу.

Вже впавши, перевернулась на спину та й завмерла, ледь здійнявшись на ліктях. Зображення? Це є лише зображення?! Голограми?!?

А голограма високого чолов‘яги з довгим мечем та важкою булавою наближалась, наближалась до голограми капітана, що сторожко завмерла в двох кроках від впалої дівчини. Кременчук був явно в гіршій позиції. І ради на це не було.

— Не підходь! — видихнуло зображення капітана. — Не підходь, кажу!

Чолов‘яга зупинився, уважно вдивляючись в обличчя Богдана, яке мало чим нагадувало людське від люті, що так і не покинула командира „Софії”.

— Кременчук?! — вигукнув раптом срібний нападник. — Богдан Іванович!

З викривленої мармизи капітана наче маску зісмикнули: так миттєво лють змінилася на щире здивування.

— Ну… — вичавив. — Я. А звідки ви… І все вдивлявся, вдивлявся у величезні й проникливі очі нового персонажу його маячні. За мить зрозумів, що вони чимось невловимим нагадують йому очі… Дар Ветера?..

Мамая?.. А Сонька, що так і лежала горілиць на склистій траві, ані трохи не соромлячись свого, м‘яко кажучи, пляжного вигляду, неусвідомлено відзначила схожість облич дивного вершника та Кременчука. — …звідки ви мене знаєте? — трохи опустив клинок свого акінака Богдан. — Втім, в цих краях, здається…

— Всі, всі вас знають в цих краях, — посміхнувшись, засунув до піхв свого меча й чолов‘яга. І водночас змахнув булавою, жестом наказуючи своїм кавалеристам залишити їх.

За декілька хвилин лише трохи зім‘ята ковила нагадувала про їхню колишню присутність. А вся кінна громада мовчки завмерла метрів за двісті від місця зустрічі капітана з…

— Дозвольте назватися, — приторочуючи булаву до сідла, мовив чолов‘яга, — мене Орієм кличуть. І знову обернувся до капітана.

— Орієм?! — глипнув той очима. — Ну, звісно, Орієм. Теж, мабуть, околиці тутешні вивчаєте?

— Створюємо, — відгукнувся той.

— Що „створюємо”? — не зрозумів Богдан.

— А новий світ створюємо. Нове житло. Нову людину.

Нове життя.

— Ото так навіть, — ледь насмішкувато кинув Богдан: він знову явно набував свого звичайного іронічнонедовірливого стану. — Ви, значить, створюєте. Мамай озвучує та завойовує. А Дар Ветер вивчає.

— Ага, — іронічно посміхнувся в свою чергу й Орій, — ви їх вже, мабуть, зустрічали.

— А то… — прокректав капітан.

— Ось тільки з Мамаєм у вас невеличка помилочка трапилась. Він, дорогесенький наш, більш озвучує, ніж завойовує. Це ми, сіромахи, — Орій махнув рукою у бік своєї кавалерії, — більше завойовуємо, ніж створюємо. Бо його, новостворене, ще й завоювати потрібно.

— Знаєте що, — вже зовсім опустив зореборівського акінака Кременчук, — робіть, що хочете, але… Але оті витівки з настанням темряви та перетаскуванням нас до „Софії” кинули б ви, їй-бо. Адже заважає трохи.

— Не можемо, пане Богдане, — знизав широченними плечима Орій. — Аж ніяк не можемо. Бо це не від нас залежить. Бо це — властивість цього світу. Ґрунтовна властивість. Ви ж не можете на Землі настання ночі зупинити? От і ми…

— На Землі… — зневажливо пихкнув капітан. — Та що ви про Землю знаєте, чоловіче? У нас все від розташування Сонця залежить, а тут, у вас, взагалі його не спостерігається.

Він зиркнув на пласке алюмінієве небо. Орій прослідкував за його поглядом.

— Так, Сонця тут немає, — гмикнув по тому. — Тут природа темряви інша. Тут не світло сонячне зникає, а… А самий світ зникає, якщо ви розумієте, про що я.

Богдан не розумів. Він почухав потилицю рукояттю акінака, збивши набакир міліцейського кашкета. Сонька з ковилу спостерігала за ним, зовсім забувши про те, що їй потрібно бігти кудись світ за очі та й шукати справжнього Кременчука, а не витріщатися на цю голограмну виставу.

— Світ, кажеш, зникає? — припинив чухати потилицю капітан. — Ну-ну… Чув я щось таке. Чи читав? Мерехтливий всесвіт… Шаргород… О!.. Точно читав, коли хворів.

Савченко, розумієш. „Посада у всесвіті”. Там теж всесвіт отой на очах то з‘являється, то знову зникає.

— От-от. Щось на кшталт цього.

— Тю! Та що ти, пане Орію, про Савченка знати можеш?

— Я можу знати все, про що знаєте ви, — дещо загадково мовив ртутний чолов‘яга, але капітан пропустив усю його загадковість повз вуха.

— Питаннячко виникає, шановний. То що ж ви тоді створити можете в цьому світі, якщо він у вас на очах щезає? Витікає крізь пальці?

— Що можемо?.. А думки… Думки про безмежне та вічне, які жодного простору, жодного часу не бояться. Які линуть крізь них, всупереч усім мерехтінням природи та свідомості. Найперші з отих думок — на Землі вони, здається, за релігію вважаються — через розвиток свій, через мистецтво, через науку, знову й знову змушують нас народжуватися. Пульсувати. Разом з природою отією.

— Релігія? — скривився Кременчук. — Мракобісся! Скажи ще — а воно саме так виходить, — що ви туточки й богів створюєте.

— Так, — просто відповів Орій. — Створюємо. З себе. З вас. З кожної істоти, здатної знати й відчувати те, що знаємо та відчуваємо ми, бо… Бо борг у нас… Бо ж природа, всесвіт нас спочатку для відчуттів, а потім і для думок створив.

Щоб ми були першими. Щоб ми потім його ж зло, його недоумкуватість на його ж добро, на його ж геніальність щомиті переробляли… Але ж важко воно, Богдане Івановичу, першим бути.

— Важко їм! — звився Кременчук. — Переробляють вони!