Читати книгу - "Засвіти"

неспокійним він був, бо обложені теж спробували зробити серед ночі вилазку, тихо відкривши брами. По знаку варти все раптом піднялося, ожвавилося, завозилося. Загахкала пальба, залунали накази, кинулися до брам за втікачами-вилазцями козаки, але дійти до брам не встигли і відхлинули геть під шпаркими цівками смоли...

Так настав і отой рокований ранок. Над розсіяним туманцем показалося охмарене сонце і вежі фортеці. Залягли лава за лавою в ровах і за валами козаки, за ними — фландрійці і збоку поляки. Тиша вчинилася така, ніби раптово вимерло все. Мовчали, мабуть чогось очікуючи, і обложені у твердині... І в цю мить гримнула десь звіддалік сигнальна бомбарда, їй умовлено відповіли здвобіч П’єрова і Сіркова, а слідом несамовито грякнули вибух за вибухом у фортечних стінах, піднявши в небо стовпи землі і мішанину каміння, пороху й диму. Ще й не розсіялася ота хмара, як у пробиті великі провали в мурі полетіли з кількох боків смертоносні вогні бомбард, гаківниць, камнеметів, а їм услід несамовито кинулися, посхоплювавшись, лави козаків і фландрійців.

Сірко йшов на чолі, першої лави і перший, відбившись на бігу від кількох переляканих астурійців, у самому проломі побачив аж ген зтогобіч, як вломилися в отаку ж проломину поляки і хлинули впереміж із фландрійцями у двір лавиною, а потім уздрів поряд із іспанською корогвою над палацом велике біле полотнище з хрестом. Побачили те полотнище й інші, і ревом та криком покрили все дворище. За мить, ще б’ючись з обложеними, всі почули звуки рога, що неслися з коридорів палацу, як наказ обложеним до капітуляції...

Битва не скоро вляглася. Стіною стали перед рештками обложених грізні і невблаганні лави обложенців, що, здавалося, заступили собою світ. Купчилися, вилазячи зі шпарок, виснажені і перелякані колись неустрашимі астурійці і кастільці. Та ось із палацу до Шевальє і Сірка, що стояли попереду переможців, тримаючись за рукояті мечів у піхвах, вийшла старшина твердині. Передній, уже зовсім сивий між ними маркіз Лейд ніс на простягнутих руках два великих мечі із золотими рукоятями. Зупинившись на віддалі, він поштиво уклонився козацьким лавам і, ступивши крок в бік старшин, промовив:

...— Здаємося на вашу лицарську милість, як осилені... Хочемо чути волю переможців, а не двору франкського!.. Якою буде вона, славні лицарі?..— закінчив він, подавши першого меча Іванові Сіркові, а другого — П’єрові Шевальє.

— Дозвольте порадитись нам з соратниками та з лицарством,— попросив Шевальє, захлинаючись від радості.— Де месьє Тюрен? — обізвався він до своїх розгубливо.— Де Приємський?..— повторив.

— Пане Михаю! — гукнув Сірко в гущу козаків, шукаючи очима Ханенка.

— Слухаю! — відізнався той, на ходу поправляючи одіж.

— Тлумач отут з переможеними, бо цей пан шукає боягузів! — сказав він, злобиво глянувши на розгубленого П’єра Шевальє.— Спитай спершу у лицарства, чи згодне воно з тим, щоб переможені вийшли якомога швидше з фортеці, сіли на галери і відпливли без зброї на свою батьківщину; переможені будуть трактувати всі свої претензії або милості з двором франкським на чолі з королем Людовіком Чотирнадцятим, принцем Конде, кардиналом Мазаріні та іншими, до того призначеними,— закінчив Сірко, глянувши ще раз на Шевальє, що не знав, як тому перечити.

— Хіба пан Сірко не буде чекати панів маршалів і дюка Конде? — цікавився Шевальє, поки Ханенко виголошував оті умови військам на польській, французькій і українській мовах. По певній мовчанці війська загули, даючи згоду.

Маркіз Лейд низько вклонився спершу обом старшинам, а потім і їхньому війську.

— Переможені дякують вам за гідну лицарів милість, приймають достойні лицарів умови і просять захисту в путі до порту Дюнкерка.

Тут-таки він наказав своїм підлеглим залишити тяжку і всяку, крім особистої, зброю і вилаштуватися якомога швидше для відходу з фортеці до галер. Маркіз не сказав своїм прибічникам, що поспішає вийти з фортеці, доки не появилися чільники франкські, котрі зажадали б неодмінно і контрибуції, і викупу, і ще хтозна-чого. Але його підлеглі, видно, й без того добре розуміли, бо за якусь годину вони вже відчалили від порту Дюнкерк...

Прискакавши наступного дня, дюк Конде рвав і метав у гніві за оті самочинства воєвод, грозився Сіркові неоплатою боргів, а Шевальє карою, але, порадившись із кардиналом Мазаріні і графом де Брежі, дальше погрози не пішов.

— Чи ж варто, шановний принце, рахуватися зі срібними дрібницями, коли в наших руках тепер золота перлина отакої величини і ваги? — заспокоював його де Брежі, показуючи на захоплений Дюнкерк.

— Еге ж, коли отака перлина прилучилася до нашого королівства! — повторив, перехрестившись, і кардинал Мазаріні.

Дюк Конде довго стояв і дивився на мурашливе вештання міщан на вуличках, оглядав проломи в мурах фортеці, дивився на білий прапор, що ледь полоскався над вежею палацу, і намагався відгадати: печаляться чи радуються мешканці отією подією, що сталася?.. І в грудях у нього влягалось невдоволення, вставала і росла радість від звершенця звитяги і не отут лише, айв Лотарінгії, в Мезі, Вогезах і Лозерських горах... Оте усвідомлення поволі п’янило його, як довго-вистояне вино, розбуювало серце, здіймало груди... Як добре він вчинив, що послав в оті Лозерські гори шефа-колонеля цих забіяк-козаків Богдана Хмеля, і як добре сталося, що лишився отут оцей мосьє Сірко, бо лише вони змогли винести на собі всю вагу боїв, не схитнувшись, подвоївши сили і самих фландрійців, і когорт польських... Він навіть забув про Сіркову милість до переможених іспанців і втішався, як малюк, баченим. Адже тепер уся Фландрія з фламандцями належатиме Людовікові, а там... А слава від завершення тридцятилітньої вовтузні буде пов’язана з ним, принцем Конде, і не на роки — на віки!..

Втішалася і Данія, бо надіялася, звільнена від занесеного Іспанією меча, здобути реванш над Швецією, розірвавши Любекський мир. Били перемогу дзвони у Франції, Данії, Швеції. Гули валторни і барабани у