Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"

Везли назустріч хурою з млина до пекарні лантухи з борошном, і Лукія, вздрівши, як сіється мука на дорогу, завдала, звісно хурщикам добренного прочухана.

— От не люблю ж! — репетувала скаженюща. — Війна ж на плечах, а ви, ледацюги…

— Чого це ти, дівко, на моїх підлеглих верещиш? — спитав пан Пампушка, з-за млина виходячи з лопатою, блискучою од свіжої землі. — Гримаєш чого?

— Можу нагримати й на вас.

— Немає за що, — розсердився пан обозний.

— Як то немає?! — скипіла Лукія. — Як то нема! Борошно за вітром сіють? Та й дзвони ж мали скидати вчора, а взялись оце тільки тепер! Та й кашовари: скільки вони сала кладуть у куліш? Ось такий кавалочок на ціле відро! А в базарі — на хліб ціна? Росте! Та й скарби шукати — ви хіба людей послали з Іваненком? Довелось оце мені самій, з дівчатами — до нього…

— На могилу, звану Сорокою? — спитав обозний. — От і добре, дівчаточка! Ідіть, копайте! — і, сівши на таратайку, запряжену парою добрих громаків, торкнув рукою пишно вбраного кучера, що височів на козелку, знайомого вже нам безробітного катюгу Оникія Бевзя. Красуючись у новому запорозькому жупані, вчора хорошенько зшитому замість того, який так безжально пошматував на нім Козак Мамай, Оникій гаркнув на коней, і таратайка рушила, збивши в носи Лукії та її подругам чорнющу хмару пилу.

Річ у тім, що вельможного Демида Купу вже поймало владне панське жадання, коли, бува, кортить прездоровому дядечкові на сусідню вулицю не пішки чвалати, а на колесах прибувати, бо ніжки трудити — то є для деяких панків та підпанків справа підла, недостойна високого звання пана полкового обозного чи там підскарбія, що про них у старій побрехеньці сказано: «Не вважайте, люди добрі, що я швець, розмовляйте зі мною, як з простим!», і треба сказати, що ця прекумедна хвороба (не ніг, а совісті) напосілась тоді й на пана обозного не з доброго дива, а під нездоланним впливом полкової канцелярії, що її, зразу ж таки після початку війни, розмахнувшись на гетьманський кшталт, розвів у ратуші пан Демид Пампушка-Купа-Стародупський, настановивши в будинку до біса столів з писарями обозу…

Отож, вельможний Купа, скочивши на свою великопанську таратайку й пустивши в очі людям добру хмару пилу, покотив понад річкою в той бік, де бовваніла гребля, де шуміла вода на лотоках, де стугоніли млиновії кола, зелені аж чорні від мокрого моху, з кількома новісінькими білими лопатями, котрі раз по раз мелькали перед очима. Спинивши таратайку, обозний зазирнув до млина, де в ранковім промінні вирувала над кошем та мучником летюча хмара борошна, а одчайдушна зграя голубів весело видзьобувала всюди натрушене житнє та пшеничне збіжжя.

Закишкавши на голубів (він тепер кишкав на будь-яку птицю, ні на мить не забуваючи зловісного Мамайового пророкування), пан Купа-Стародупський, ще гарячий від наскоку гончарівни, загримав на молодого мельничука:

— Ти тут голубів годуєш! А козаки? Очкури підтягатимуть? — і, скуштувавши дрібку свіжого борошна, розминав між пальцями та й знову репетував, бо ж вельми кохався в цьому начальницькому ділі:

— З такої дерті пекти книші задля козацтва! Га? — і, наче згадавши щось, заверещав: — Ребром за гак! Ребром за гак — на базарнім майдані! — і, торкнувши в спину Оникія, рушив далі, через луки, в гайок, де йому в око впала одна могилка, в котрій могли знайтись грубенькі грошики. Оникія Бевзя він до того діла долучив з третини, а тепер, їдучи, вже ревно шкодував за тим, що обіцяв катюзі так багато.

Пан Купа совався по таратайці, рвучись до справжнього діла, обмацував гостре лезо лопати, блискучої від щоденного труда.

За останні два дні пан Купа став іще діяльніший, моторніший, жвавіший, помітно схуднувши від подружніх старань своєї підступної дружиноньки, наполегливої, принадної та чарівної пані Роксолани.

4

А сама Купиха, знеможена безсонними, але не вельми й солодкими ночами, люта-лютісінька — на свою надмірну порядність, що через неї вчора випустила неторканим коханого сотника, невгамовна Параска спозаранку розсилала всюди слуг та прислужниць — шукати дурноверхого шляхтича, котрий мав намір викрасти в єпіскопа осоружну їй панну Подолянку, а зник сам, отой лапайло, і ніхто ж досі й не знав — куди він так нагло подівся, бо навіть пан обозний, хоч як його благала Роксолана, нічого розвідати про зниклого Оврама не хтів, а чи таки й справді — не міг.

Полонена татарка Патиме, покоївка пані Роксолани, не дуже, правда, й старалася щезлого Роздобудька шукати, а тому навіть у Мар'яни-циганочки, яка все знала і все вміла знайти, помочі не просила, бо добре бачила огневу ненависть, що так раптово спалахнула в пані до небоги владичиної, бо ж не хотіла підсобляти в будь-якім підступі супроти Подолянки, до котрої татарочка, в неволі зів'явши, чомусь прихилилась душею.

Роксолана никала по господі неприкаяна, шукаючи розради — то в читанні старого французького романа Франсуа Рабле (бо ж, тинявшися з паном Однокрилом по Європі, легко засвоїла з десяток мов), то в гаптуванні, що в нім вона була майстриня неперевершена, то в смакуванні всяких підлев, що їх у домі обозного завше готували — коли не до баранини, то до печериць або до зайця, до сули чи до минька, до ведмежатини, до сайгака, до сморжів, коли не з хріну, то з цибулі, коли не з грецького вина, то з мальвазії або з венгжини, підлеви польські, французькі чи ормянські, до котрих Параска була вельми ласа й помітно гладшала від них день у день.

В досаді своїй, Роксолана шукала розради і в писанні непоганих віршів про своє кохання до Кохайлика: який він є важкий та дужий, який він гарний та здоровий, недоторканий та цнотливий, і як та незайманість зводить її з ума.

У змисливої жіночки паморочилося в. голові, мислі жужмились у гарячий клубок, і вона, скоса поглядаючи в дзеркало, як і завше, хвилювалась тим, що бачила.

Вона добре знала свою вроду, аж їй подеколи здавалося, що вона трохи схожа на мадонну Боттічеллі, котру їй пощастило бачити торік чи позаторік у Флоренції, в галереї Уффіці, куди вона випадково потрапила, їздивши з паном Однокрилом, коли той мотався на поклін до Ватікану.

Поглядаючи в дзеркало, Параска бачила, що мадонна вже, нівроку їй, помітно погладшала, але це все-таки була ще та ж сама, як