Читати книгу - "Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця"
Шрифт:
Інтервал:
Додати в закладку:
— Ти просив у мене помочі, шмаркачу!? Просив допомогти в коханні? То на ж тобі! Ось так! Ось так! Отак! — і, не передихнувши, знову брався до нелегкої роботи. — Оце тобі поміч! Оце тобі чари, поганцю! Оце тобі рада! — і Козак аж кректав, немовби, рубаючи дрова.
— Ой, тату! — нарешті звомпив пан сотник, зопалу назвавши батьком безхатнього й самотнього Мамая, бурлаку безпритульного, і Козакові з того крику (ой, тату!) навіть у голові замакітрилось, і він, щасливий, іще запопадливіше взявся лупцювати лобуряку Михайлика, бо ж це вже був син, хоч і названий, але ж син-таки, син! — і рятував мудрий батенько синову першу любов, чисте кохання, яке зараз замалим не втопло в багні хтивої зради.
— Ось тобі, ось тобі, сучого сина стерво ти ласолюбне!
— Ой, тату, не буду ж!
— А чого ж ти не будеш, гультяю? — лупцюючи, дослухався духу Мамай.
— Од матінки вночі тікати.
— А ще? Ну? Пане гульвісо?
— Горілки в час війни заживати.
— А ще?
— В гречку з чужими молодицями стрибати.
— А ще?..
Ось так довгенько, мабуть, духопелив би ще того бідолашного зальотника Мамай, коли б не почув біля себе тихий смішок Насті Певної.
— Чого хихочеш? — спитав Козак у шинкарки. — Раденька.
— Що ось чухраю хлопця?
— Що ти, нарешті… що ти мене… приревнував!
I шинкарочка щасливо засміялась.
Схопивши за руку очманілого Михайлика, Козак Мамай хотів був вискочити з шинку.
Але шинкарочка твердо стала на порозі, і сотник вискочив на вулицю один.
— Стривай лишень! — сказала Козакові Чужа Молодиця.
— Чого тобі? — прикро ворухнувши зведеною вгору лівою бровою, сердито спитав запорожець.
— Пора б уже, нарешті, нам… по стількох роках… — і Чужа Молодиця велезначно помовчала. — Пора б нам із тобою, нарешті, побалакати!
— Про що? — сердито спитав Мамай.
— Про мою до тебе… велелітню любов.
— Марна річ.
— Минуло ж років з двісті…
— Марна річ!
36
Пан сотник, вискочивши з шинку, прожогом подався був до річки, де стояла табором його сотня, але відчув такий палючий голод після батьківського научення й Настиної горілки, мовби й не їв нічого в шинку, що хлопець поспішив на хвильку додому, щоб задушити в пузі комара й заспокоїти неню, коли та й досі не спить, дожидаючи сина.
Добравшись, нарешті, додому, до кузні Іванища, Михайлик помацки шукав попоїсти, бо не хотілось такому п'янезному будити матінку.
На теплім припічку знайшов якісь коржі.
Намацав під вікном полумисок, де вздрілася йому сметана.
Михайлик умочав коржа в полумисок, де нічого, крім світла Місяця по самі вінця, нічого й не було.
Але здавалось парубкові: смачнішої сметани в житті не куштував.
їй-богу ж, правда!
Бо ж таке почуття ним володіло, наче вибавився смертельної небезпеки.
I все бриніло в ньому радістю молодого життя.
Ти чуєш, читачу? Ти чуєш?
Бринить!
Хай бринить пiсня пята
1
Нехай бринить, хай бринить, як струна!
Як бджоли бринять над калиновим цвітом. Як слізка дівоча на віях бринить. Як будяк проти вітру бринить серед степу. Як полотно бринить у парусі. Як мислі бринять… Як душа твоя, читачу!
Нехай усе бринить, хай бринить, а ми з вами, іронічний друже мій, ми з вами попоходимо рано-пораненьку по всій Калиновій Долині, подивимось, як добрі люди в скруті війни, схід сонця вітаючи, пораються коло всяких потрібних і непотрібних справ.
2
Коло собору, на майдані, всюди було посипано жовтим пісочком, і люди порались там сумні, суворі та врочисті: мирославська громада знімала дзвони по храмах міста.
Гончар Саливон, порядкуючи, бігав по східцях то вгору, то вниз, покрикував, погейкував, підказував. А то завмирав на дзвіниці, над бильцями, на голубів розполоханих поглянувши, про сина Омелька подумавши, на поле бою оком скинувши віддалік, де вже знов подеколи стріляли, часом стиналися в поодиноких герцях, але в наскоки всім військом іще не зривались і в навальне бойовище не йшли.
Зграйно вдаривши востаннє в усі дзвони. старий Саливон закляк біля підстаршого перечасного дзвона, віділлятого лише торік — коштом гончарського цеху, гупав коли-не-коли кулаком по його холодній опуклості, прощаючись, і дзвін одповідав ледве чутним гудінням, що його, припавши до дзвона, сприймав гончар більше всім тілом, а не вухом. Цехмайстер мовчки поглядав, як пораються біля дзвона ремісники та босонога челядь з його цеху, споряджаючи в останню путь співливу душу города.
Коли перечасного скинули, нарешті, додолу, коли майнув востаннє напис на його пояску «Коштом цеху гончарського», на очах у старого заблисли сльози, і він уже не мав снаги поглянути вниз, як, здираючи гілки прив'ялого клечання, дзвін за дзвоном падали один на один, розбиваючись і зойкаючи в останній раз, як вони миттю німіли, впавши на землю.
Скрізь метушився соборний протоієрей, отець Варлам Лобанівський і, рвучи на собі патли, щось репетував, волаючи до бога й до людей, обурений блюзнірством, закликаючи мирян до кротості, до терпіння, до непам'ятозлобія, тобто до припинення війни проти нападників…
Коли ж упав останній дзвін Покровського собору, а піп Варлам зник десь, Саливон, зійшовши вниз, перехрестився й буркнув сам до себе:
— Будуть-таки гармати… — і востаннє мацав свій розбитий дзвін, де через напис «Року божого…» вже пробігла тріщина, і витирав непрошену сльозу, нишком правда, бо таки боявся, що раптом з'явиться Лукія й пресердито скаже: «Не люблю ж, коли плачуть!» і додасть: — «Скільки я разів говорила!» або ж закричить на котрогось із козаків: — «Хто розбив кухву з порохом? От уже не люблю!» або ж до страхополоха якогось присікається чи наскочить на ледаря, або й знов причепиться до батька: — «Ішли б собі, тату, додому, глина сохне ж, ядра наші ліпили б! Хто ж на війні тиняється без діла?» або покличе снідати-обідати: — «Ідіть, бо прохолоне. От не люблю ж!» — і старий гончар, як завше, почухає потилицю і сам собі скаже: — «Хоч і не рідна дочка, а вся — в матір-покійницю», та й зітхне сумовито: — «Сильна була женщина, царство їй небесне… Тільки дочки я ще більше боюсь».
I старий, оглядаючись, щоб не спіткати донечку, мерщій повертався додому, до сирої глини, до череп'яних ядер, для яких у місті Мирославі пороху ще не було.
3
Доручивши дівочу сторожу Ярині Подолянці, котра вже очуняла трохи після вчорашнього бою й прохолола кришку після огневиці, Лукія поспішала з дівчатами та ремісницькими челядниками на вишгород, до Івана Іваненка, щоб іти з ним шукати скарбів по прадавніх степових могилах, де старий алхімік спо-дівався-таки знайти селітру, щоб варити свій порох.
Іржаві лопати лежали на плечах, мотики й рискалі погойдувалися
Увага!
Сайт зберігає кукі вашого браузера. Ви зможете в будь-який момент зробити закладку та продовжити читання книги «Козацькому роду нема переводу, або ж Мамай i Чужа Молодиця», після закриття браузера.