Читати книгу - "Дівчина, що гралася з вогнем"

Соня Мудіґ кивнула дещо з сумнівом, розуміючи, що це не допоможе. Поліція все одно повинна відвідати кожного і провести офіційний допит. Один суддя, три адвокати, п’ять політиків і журналістів… і колеги-поліцейські. Ну й карусель виходить! Соня Мудіґ подумала, що поліції слід було звернути увагу на людей із цього списку починаючи з першого дня після вбивства.

Її погляд зупинився на одному імені в списку: Гуннар Бйорк.

— Адреса цього чоловіка відсутня.

— Так, відсутня.

— А чому?

— Він працює в Службі безпеки, і його адреса засекречена. Зараз він саме на лікарняному. Даґу Свенссону не вдалося його відшукати.

— А вам вдалося?

Погляд Соні Мудіґ був спрямований кудись угору, на стінку перед столом Даґа Свенссона. Вона думала.

— Можна поставити одне особисте запитання?

— Будь ласка.

— Хто, на вашу думку, убив ваших друзів і адвоката Б’юрмана?

Малін Ерікссон мовчала. Вона шкодувала, що поряд немає Мікаеля Блумквіста, який відповів би на це запитання за неї. Відповідати на питання поліцейських завжди неприємно, навіть коли ти ні в чому не винен. Ще неприємнішим було усвідомлення, що вона не може чітко пояснити, які саме дані роздобули співробітники «Міленіуму». І тут вона почула за спиною голос Еріки Берґер:

— Ми виходимо з того, що вбивство було вчинене з метою запобігти викриттям, які планував Даґ Свенссон. Але хто стріляв, ми не знаємо. Мікаель приділив основну увагу невідомій особі на ім’я Зала.

Соня Мудіґ обернулася до головного редактора «Міленіуму». Еріка Берґер поставила перед Малін і Сонею філіжанки з кавою, прикрашені буквами ХТФ — рекламою партії християнських демократів, ввічливо посміхнулася і пішла до свого кабінету.

Через три хвилини вона повернулася.

— Мудіґ, щойно дзвонив ваш шеф. У вас вимкнений мобільник, а йому треба з вами поговорити.

Події в районі літнього будиночка Б’юрмана викликали над вечір гарячкову активність. По всій країні було розіслано повідомлення про те, що Лісбет Саландер нарешті знову з’явилася і, ймовірно, їздить на мотоциклі «Харлей-Девідсон», що належить Маґґе Лундіну. В орієнтуванні зазначалося також, що Саландер озброєна і вже застрелила одну людину поблизу літнього будиночка в Сталлархольмі.

Поліція встановила пости на в’їзді в Стренґнес і Марієфред і на всіх під’їзних шляхах до Сьодертельє. У приміському поїзді між Сьодертельє і Стокгольмом протягом декількох годин проводилися перевірки, проте невисоку дівчину з «Харлей-Девідсоном» чи без нього так і не було виявлено.

Лише близько сьомої вечора один з поліцейських патрулів знайшов «Харлей-Девідсон», залишений на парковці перед комплексом «Стокгольмський ярмарок» в Ельвшьо, унаслідок чого розшукові заходи було перенесено із Сьодертельє до Стокгольма. З Ельвшьо доповіли про знахідку клаптя шкіряної куртки з логотипом «Свавельшьо МК». Після цього інспектор Бубланськи зсунув окуляри на лоба і мовчки спрямував погляд у темряву за вікном кунгсхольмського службового кабінету.

Весь цей день видався справді жахливим. Спочатку викрадення подруги Саландер, потім раптове втручання Паоло Роберто, потім пожежа і виявлення закопаних останків в околицях Сьодертельє. І нарешті, якийсь незбагненний хаос у Сталлархольмі.

Бубланськи зайшов у великий кабінет і почав роздивлятися карту Стокгольма й околиць. Він неспішно по черзі обвів поглядом Сталлархольм, Нюкварн, Свавельшьо і, нарешті, Ельвшьо — всі чотири пункти, де відбувалися ті чи інші події. Потім знайшов очима Енскед і зітхнув. У нього було неприємне відчуття, що поліція плентається слідами злочину з відставанням у кілька кілометрів. Словом, незрозуміло було нічого. Чим би не пояснювалося вбивство в Енскеді, ця справа безумовно виявилася набагато складнішою, ніж вони гадали спочатку.

Мікаель Блумквіст нічого не знав про драматичні події в районі Сталлархольма. Із Смодаларьо він виїхав о третій годині пополудні і дорогою зупинився на заправці, щоб випити кави і зібратися з думками.

Зустріч його глибоко розчарувала. Бйорк розповів йому багато цікавого, проте рішуче відмовився дати останній шматочок головоломки — назвати шведське ім’я Залаченка. Він почувався обдуреним: історія несподівано закінчилася, а Бйорк приховав від нього розгадку.

— Ми ж домовилися, — наполягав Мікаель.

— Я й так виконав свою частину домовленості. Я розповів, хто такий Залаченко. Якщо вам потрібна ще якась інформація, доведеться укласти новий договір. Мені необхідні гарантії, що моє ім’я не буде згадане на слідстві, щоб нікому навіть на думку не спало виявляти його.

— Як я можу дати таку гарантію? Поліцейське розслідування від мене не залежить, і рано чи пізно вони на вас вийдуть.

— Поліцейське розслідування мене не хвилює. Я хочу отримати гарантію від вас, що ви ніколи під жодним приводом не назвете моє ім’я у зв’язку з повіями.

Мікаель подумки відзначив, що Бйорк більше турбувався про те, щоб приховати свій зв’язок із секс-мафією, ніж про те, що видав державну таємницю. Це дещо говорило про нього як про особистість.

— Я вже обіцяв, що не напишу про вас у зв’язку з цим ані слова.

— Але тепер мені потрібні гарантії, що ви взагалі не писатимете про мене у зв’язку із Залаченком.

Мікаель не збирався давати йому таких гарантій. Він міг піти на те, щоб представити Бйорка як анонімне джерело, але абсолютно не хотів гарантувати йому повне уникнення відповідальності. Врешті-решт вони домовилися зустрітися знову через кілька днів, а доти поміркувати над цим питанням.

Сидячи на заправці і попиваючи каву з паперового стаканчика, Мікаель раптом усвідомив, що зараз під самим носом у нього лежить щось не помічене раніше. Він підійшов так близько, що вже розрізняв якісь контури істини, але картина поки що залишалася нечіткою. І враз він згадав, що є ще одна людина, яка могла б багато що для нього прояснити. І, як навмисне, він зупинився зовсім близько від реабілітаційного центру в Брставікені. Поглянувши на годинника, він поспішно підвівся і поїхав навідати Хольгера Пальмґрена.

Гуннар Бйорк не знаходив спокою. Зустріч з Мікаелем Блумквістом довела його до знемоги: спина боліла, як ніколи раніше, так що йому довелося прийняти три болезаспокійливі пігулки і прилягти на дивані у вітальні. У. голові роїлися різні думки. Через годину він піднявся, закип’ятив воду і дістав пакетики чаю, а потім сів за кухонний стіл і поринув у роздуми.

Чи можна покластися на Мікаеля Блумквіста? Він розіграв свої карти, і тепер усе залежало від Блумквіста. Але найважливішу інформацію він приберіг — про те, хто такий Зала і яку роль він відіграв у цих подіях. Вирішальна карта залишалася у нього про запас.

І як