Читати книгу - "Нічний адміністратор"

що не задушив Полфрі? Він опустив скло, відкинув голову і почав впиватися сільським повітрям. Він закрив очі і перетворився на Джонатана. Джонатана з відкинутою головою, в агонії, не у стані вимовити і слова. Джонатана розіп’ятого, вже майже мертвого, але любленого Роупе-ровою жінкою.

Берр знову рушив і перед ним з’явилися два кам’яних стовпці, що позначали в’їзд, але вивіски з написом «Лень-йон-Роуз» на них не було. Берр зупинив авто, витягнув телефон, набрав номер прямої лінії Джеффрі Морока у Рівер-гаузі і почув «алло», сказане Руковим голосом.

— Перевірка, — сказав Берр і набрав номер будинку Морока у Челсі. Він знову почув голос Рука, щось буркнув і поклав слухавку.

Відтак зателефонував за номером заміського будинку Морока, результат був той самий. Ордер вступив у дію.

Берр в’їхав у ворота і потрапив у звичайний занехаяний парк. Із загорожі на нього витріщався олень. Під’їзд густо заріс будяками. На брудній табличці було написано «Джой-стон Бредшоу Асошіейтс, Бірмінгем». «Бірмінгем» було закреслено, а під ним хтось намалював слово: «Інфоцентр», і поруч вказівну стрілку. Берр проїхав повз маленьке озеро. На іншому боці озера на фоні похмурого неба намалювалися обриси величезного маєтку. Позаду нього у темряві розташовувалися напіврозвалені теплиці і закинуті стайні. Деякі зі стаєнь колись були офісами. Великі металеві сходи вели до ряду замкнених на колодки дверей. У головній будівлі світилося лише на ґанку і у двох вікнах на першому поверсі. Він заглушив двигун і взяв з пасажирського сидіння портфель Ґудгью. Потім гримнув дверцятами автів-ки і піднявся сходами. З кам’яного муру випинав сталевий кулак. Берр спочатку потягнув його на себе, потім натис на нього, але він не порухався. Тоді Берр схопив дверний молоточок і постукав у двері. Відлуння звуку заглушив гавкіт собак і хрипкий чоловічий голос, який наказував їм замовкнути:

— Шерех, а ну замовкни! Сидіти, чорт забирай! Усе гаразд, Вероніко, я відчиню. Берре, це ти?

— Так.

— Ти сам?

— Так.

Почувся дзенькіт ланцюжка і клацання важкого замка.

— Стій де стоїш. Хай вони тебе обнюхають, — наказав голос.

Двері відчинилися і два величезних мастифи засопіли біля Беррових ніг, обслинили його штани і облизали руки. Він зайшов у просторий темний коридор, просякнутий неприємним запахом вологи і деревного попелу. Бліді прямокутники вказували на ті місця, де колись висіли картини. У світильнику горіла лише одна лампочка. При її тьмяному світлі Берр упізнав грішне обличчя сера Ентоні Джой-стона Бредшоу. На ньому був поношений смокінг і проста сорочка без коміра.

Подалі, у дверному прорізі у вигляді арки, стояла сива жінка, чий вік неможливо було визначити на око. Вочевидь, це і була Вероніка. Дружина? Нянька? Коханка? Мати? Берр був без поняття. Поруч з нею стояла маленька дівчинка років дев’яти в синьому домашньому халаті із золотою вишивкою на комірі і капцях із золотими кроликами на носаках. Її розпущене світле довге волосся спадало на спину, вона була схожа на дитину з сім’ї французьких аристократів перед стратою.

— Привіт, — звернувся до неї Берр. — Я Леонард.

— Джинні, бігом у ліжко, — сказав Бредшоу. — Вероніка, поклади її спати. Дорогенька, я маю обговорити важливі справи, не заважай мені. Це стосується грошей, розумієш? Іди сюди. Дай цьом.

До кого він звернувся «дорогенька» — до Вероніки чи до дитини? Джинні та її батько обмінялися поцілунками, а Вероніка тим часом спостерігала за ними, стоячи біля дверей.

Берр пішов слідом за Бредшоу довгим погано освітленим коридором у вітальню. Він встиг забути цю сповільненість великих будинків. Дорога до вітальні тривала не менше часу, ніж перехід через дорогу. Перед каміном на дрова стояло два крісла. На стінах виднілися плями від вогкості. Вода зі стелі скрапувала у вікторіанські чаші для пудингу, які стояли на підлозі. Собаки завбачливо вмостилися біля вогню. Як і Берр, вони не зводили очей з Бредшоу.

— Віскі? — запитав Бредшоу.

— Джеффрі Морока арештовано, — сказав Берр.

Бредшоу тримав удар, як і належить досвідченому боксеру. Не похитнувся, ледве здригнувся. Він залишався непорушним і його припухлі очі були напівзакриті, поки він підраховував збитки. Він глянув на Берра, немов очікуючи, що той знову заговорить, але Берр мовчав, і тоді він, трошки підсунувшись вперед, почав завдавати цілу низку неупо-рядкованих контрударів.

— Казна-що. Сон рябої кобили. Повна фігня. Хто арештував Морока? Ти? Та ти б і п’яну хвойду не зміг арештувати. Джеффрі? Та ви б не посміли! Я вас знаю. І закон я теж знаю. Ви хлопчики на побігеньках. Ви навіть не поліція. Ви можете так само арештовувати, як і... — він не міг підшукати вдалої метафори, — як муха, — невиразно закінчив Бредшоу. Він спробував засміятися. — Хочете мене розвести? — сказав він, повертаючись обличчям до таці з напоями і спиною до Берра. — Господи. — І на підтвердження своїх слів похитав головою, наливаючи собі з чудового графина, який він, мабуть, забув продати.

Берр усе ще стояв. Портфель він поклав поруч, на підлогу.

— До Полфрі вони ще не добралися, але от-от їхні руки дійдуть і до нього, — сказав він абсолютно холоднокровно. —

Морок і Марджорем перебувають під вартою в очікуванні обвинувачень. Найімовірніше, завтра вранці вже з’явиться офіційне повідомлення, або вдень, якщо нам вдасться стримати пресу. Рівно через годину, якщо я не дам відбій, поліція у повному спорядженні приїде до цього самісінького будинку на великих галасливих машинах з мигалками, а потім на очах твоєї доньки і всіх решта, хто тут є, тебе закують у наручники і повезуть у поліційний відділок у Ньюбері, де і триматимуть під вартою. З тобою розбиратимуться окремо. Ми вирішили для цікавості підкинути у цю справу ще й статтю про шахрайство. У тебе звинувачень цілий букет: подвійна бухгалтерія, навмисне і систематичне ухилення від оплати митних і акцизних зборів, не кажучи вже про зв’язки з корумпованими державними чиновниками і кілька інших звинувачень, про які ми обіцяємо подумати, поки ти сумуватимеш у тюремній камері, готуючи свою душу до семирічного покаяння після часткового помилування, і намагаючись перекласти вину на Діккі Роупера, Коркорана, Сенді Ленгборна, Морока, Полфрі і всіх решта, кого ти вирішиш нам здати. Але розумієш, нам така співпраця не потрібна. Роупер і так у нас у кишені. Його чекає не черговий порт у західній півкулі, а кремезний чоловік на причалі з документами на його екстрадицію. Питання лише в тому, чи перехоплять американці «Пашу», поки яхта ще в морі, чи дозволять