Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

— Можливо, ви зробите мені ласку й поясните це в листі, — сказав пан Стюарт. — Ви працюєте над книжкою? Нас вона б зацікавила, ви ж знаєте.

— Та ні, — відповів я.

— Але якби ви почали…

— Я напишу вам листа, — мовив я.

За цей дзвінок платив я.

Розлютившись, попрохав телефоністку спробувати додзвонитися до Ренати. Скажу цій шльондрі кілька ласкавих слів, думав я. Проте, коли мене з’єднали з Міланом, у готелі повідомили, що вона виїхала і не залишила адреси. Поки я дійшов до Ретіро, маючи намір дати волю своїм почуттям, уже не було чому давати волю. Я здійснив медитативну прогулянку. І дійшов тих же висновків, що й у кабінеті судді Урбановича. Яка користь буде мені з того, що я вилаю Ренату? Гнівні та гострі промови були доречні в Шекспіра, але мені вони нічим не допоможуть. Я й досі горів бажанням висловитися, але моєї пристрасної промови не було кому вислухати. Рената не хотіла цього чути, у неї на думці було зараз інше. Що ж, принаймні вона довірила мені Рохеліо і прийшле по нього, коли їй це буде вигідно. Позбувшись мене в такий спосіб, вона, можливо, зробила мені послугу. Принаймні вона так вважатиме. Мені слід було давним-давно одружитися з нею. Я був недовірливий, і мої вагання її ображали, тож було цілком слушно залишити мене дбати про дитину. Крім того, думаю, жінки гадали, що Рохеліо зв’яже мене по руках і ногах, і не дасть мені пуститися навздогін. Не те щоб я збирався переслідувати Ренату. Тепер це було мені навіть не по кишені. По-перше, рахунок у «Ріці» був величезний. Сеньйора часто дзвонила до Чикаґо, підтримуючи зв’язок із якимсь молодиком, який ремонтував телевізори, своїм теперішнім коханим. А на додачу, Різдво у Мадриді, враховуючи Роджерову хворобу і подарунки, вишукані обіди та плащ для Ренати, скоротили мої фінанси майже на третину. Багато років, із часу успіху «Фон Тренка» або приблизно відтоді, як загинула Деммі Вонґел, я витрачав гроші, не рахуючи, жив собі на втіху, але тепер мушу повернутися до колишнього стандарту мебльованих кімнат. Щоб залишатися в «Ріці», я мав би найняти гувернантку. Та це було неможливо. Я перебував на межі банкрутства. Найкращий вихід для мене було переїхати до пансіону.

Я мусив якось пояснити свій стосунок до цієї дитини. Якби сказав, що я його дядько, це викликало б підозри. Якби ж назвався його дідусем, мені б довелося й поводитися відповідно. Бути вдівцем було найкраще. Рохеліо називав мене Чарлі, але для американських дітей це нормально. До того ж хлопчик у якомусь сенсі справді був сиротою, а я, без перебільшення, втратив жінку. Я купив собі жалобні хусточки і кілька дуже красивих чорних шовкових краваток, а також чорний костюмчик для Рохеліо. В американському посольстві я надзвичайно зворушливо пояснив втрату паспорта. За щасливим збігом обставин молодик, який завідував цими справами, знав мої книжки про Вудро Вільсона та Гаррі Гопкінса. Студіюючи історію в Корнелльському університеті, він колись чув, як я виголошував промову на зборах Американської історичної асоціації. Я збрехав йому, що моя дружина померла від лейкемії і що мій гаманець із документами вкрали в автобусі, тут, у Мадриді. Молодик сказав, що це місто завжди «славилося» своїми кишеньковими злодіями. — Кишені священиків обчищають навіть під сутаною. Вони тут і справді спритні. Багато іспанців вихваляються, що Мадрид — світовий центр щипачів. Та менше з тим… Можливо, ви би прочитали лекцію для ЮСІА[291].

— Я надто пригнічений, — відповів я. — До того ж я тут із дослідницькою метою. Готую книжку про іспансько-американську війну.

— У моїй родині теж були випадки лейкемії, — сказав він. — Ця хвороба, яка по суті — повільне вмирання, геть знесилює родичів.

У пансіоні «Ля Рока» я сказав господині, що Роджерову маму збила вантажівка, коли та переходила дорогу в Барселоні.

— О, який жах.

— Так, — мовив я. Я ретельно підготувався, звірившись із іспанським словником. І плинно додав: — Моя бідолашна дружина… її груди були зім’яті, лице — спотворене, легені — пробиті. Вона померла в страшних муках.

Я відчував, що Ренаті мало було б звичайної лейкемії.

* * *

У пансіоні було чимало приязних людей. Деякі говорили англійською, деякі — французькою, і можна було порозумітися. Тут мешкав армійський капітан зі своєю дружиною, а також кілька жінок із данського посольства. Одна з них, найпомітніша, кульгава білявка років п’ятдесяти. Іноді навіть різке обличчя та випнуті зуби можуть бути милі, тож вона видавалася досить симпатичною, попри тоненьку шкіру на скронях, крізь яку проглядали вени, та дещо згорблену спину. Проте вона належала до тих владних осіб, які підкорюють усіх присутніх у їдальні чи вітальні не через те, що багато говорять, а тому що вміють заявити про свою винятковість. Що ж до обслуги, то покоївки, які одночасно виконували роль офіціанток, були надзвичайно люб’язні. На протестантській півночі чорному кольору не надають такого значення. Але в Іспанії жалоба й досі багато важить. Чорний костюмчик Рохеліо справляв навіть більше враження, ніж моя облямована чорним хустинка і нарукавна пов’язка. Коли я годував його обідом, ми привертали увагу всіх постояльців. Для мене не було чимсь незвичним нарізати дитині м’ясо. Я зазвичай робив це і в Чикаґо. Але в маленькій, без вікон, їдальні пансіону, це чомусь було сенсацією — присутніх зворушувало те, що в американського чоловіка несподівано виявлялися материнські навички. Моє опікування Роджером було нестерпно сумним видовищем. Жінки почали мені допомагати. Я включив у перелік своїх витрат плату empleadas del hogar[292]. За кілька днів Роджер уже балакав іспанською. Зранку він відвідував дитячий садок. Щодня, пізнього пополудня, одна з покоївок водила його в парк. А я мав досить часу, щоб лежати на ліжку й медитувати. Моє життя стало спокійнішим. Але цілковитого спокою за таких обставин я очікувати не міг.

Не таке життя я уявляв собі у плюшевому сидінні «Боїнґа-747», що мчав над глибокими водами Атлантики. Тоді, як я це для себе сформулював, маленька бульбашка на ватерпасі могла би знову зміститися до центру. Тепер же я не був певен, що взагалі маю цю бульбашку. До того ж це була Європа. Освіченим американцям нинішня Європа мало що могла дати. Вона ні в чому не була першою у світі. Лише відстала людина (вульгарна дівка, як Рената — щоб не ходити околясом), могла їхати сюди, сподіваючись долучитися