Читати книгу - "Дар Гумбольдта"

І я дивуюся, що мій брат Юлік врешті став справжнім американцем. Передусім він засвоїв погляд, що Америка — це та матеріально успішна й щаслива країна, яка не мусить напружувати свій розум, і відкинув культуру шляхетних людей, їхні ідеали та прагнення. Тож знаменитий Сантаяна теж, певним чином, погоджувався з Юліком. Шляхетні люди не могли досягнути своїх ідеалів і були дуже нещасні. Шляхетній Америці перешкоджала убогість душі, слабкість характеру, брак таланту. Нова Америка Юлікової молодості вимагала лише комфорту, швидкості, хорошого настрою, здоров’я, життєрадісності, футбольних матчів, політичних кампаній, пікніків та веселих похоронів. Але ця нова Америка тепер демонструвала іншу схильність і нові примхи. Період приємного достатку, здобутого наполегливою працею, практичних умінь та технічних прийомів, що служили суто матеріальному збагаченню, також закінчувався. Чому Джуліус захотів відсвяткувати пересадку серцевих судин, за допомогою дивовижної медичної технології, купівлею морського пейзажу? Бо навіть він уже не був лише ділком. Він тепер також відчував метафізичні імпульси. Можливо, вловлював їх своєю завжди пильною, практичною американською душею. За шість десятиліть він навчився розпізнавати всі шахрайства, нюхом відчувати всі підступи і втомився бути цілковитим і знудьгованим володарем свого внутрішнього «я». Що означав морський пейзаж без жодних наземних орієнтирів? Чи не означав він елементарної свободи, звільнення від рутини і жахливого напруження? О Господи, свобода!

Я знав, що якби пішов у Прадо і порозпитував, то знайшов би художника, який зобразив би для мене морський пейзаж. Якби він зажадав дві тисячі доларів, я міг би одержати від Джуліуса п’ять. Проте я відкинув ідею нажитися на братові, з яким мене поєднували такі неземні узи. Я передивився всі можливі морські пейзажі в одному куточку Мадрида, а тоді вирушив до крамниці з плащами.

Там я переговорив з головою міжнародного товариства «Los Amigos de la Capa». Це був смаглявий коротун, який стояв трохи криво, наче стиснутий акордеон, мав зіпсовані зуби й несвіжий подих. На його темному обличчі були білі плями, як на листі платана. Оскільки американці не миряться з такими вадами власної зовнішності, я відчув, що перебуваю у Старому Світі. У крамниці була нерівна дерев’яна підлога. Під стелею всюди висіли плащі. Жінки довгими жердинами знімали ці прекрасні парчеві шати з оксамитовою підкладкою, і приміряли їх для мене. Такстерів карабінерський плащ супроти них був жалюгідний. Я купив чорний плащ із червоною підкладкою (червоне й чорне — кольори, що найбільше пасують Ренаті), розщедрившись на двісті доларів у чеках «Америкен експрес». Ми обмінялися подяками й люб’язностями. Я з усіма поручкався й поквапився зі своїм пакунком до готелю, щоб показати його Сеньйорі.

Але Сеньйори там не було. У номері я побачив Роджера, який сидів на ослоні, поставивши ноги на свій спакований рюкзак. За ним наглядала покоївка.

— Де бабуся? — запитав я.

Прислуга відповіла, що зо дві години тому Сеньйору кудись терміново викликали. Я подзвонив касиру, який повідомив, що моя гостя, дама з номера 482, виїхала, і що її витрати запишуть на мій рахунок. Тоді я набрав консьєржа. О так, сказав він, «лімузин» відвіз мадам на летовище. Ні, куди летіла Мадам, невідомо. Вона сама подбала про квитки.

— Чарлі, у тебе є шоколад? — запитав Роджер.

— Так, хлопче, я дещо для тебе маю.

Він прагнув усіх можливих солодощів, які лише міг дістати, і я віддав йому цілу плитку. Нарешті мені трапився хтось, чиє бажання я розумів. Роджер хотів до мами. Ми потребували однієї й тієї ж людини. Бідолашний маленький хлопчик, думав я, коли він зірвав із шоколадки фольгу і напхав собі рота. Я по-справжньому любив цього малюка. Він іще перебував у тій гарячковій, прекрасній порі ніжного дитинства, коли все наше тіло пульсує і ми — це лише пристрасне, беззахисне, пожадливе серце. Я пам’ятав цю пору дуже добре. Покоївка, виявивши, що я трохи знаю іспанську, запитала, чи Рохеліо мій онук. «Ні!» — відказав я. Наче не досить, що його скинули на мене, то мене ще й у дідусі записали. Рената вирушила з Флонзелі у весільну подорож. Сеньйора, яка сама ніколи не була заміжня, вилазила зі шкіри, щоб у її доньки було все пристойно. А Рената, попри її еротичну розкутість, була слухняною дочкою. Можливо, Сеньйора, плетучи інтриги заради своєї доньки, почувалася молодшою. Замилюючи мені очі, вона, певно, скидала не один десяток літ. Що ж до мене, то я тепер бачив зв’язок між вічною молодістю та дурістю. Якщо я був не надто старий, щоб упадати за Ренатою, то був і достатньо молодий, щоби зазнавати юнацьких мук серця.

Тому сказав покоївці, що ми з Рохеліо не родичі, хоча я, звісно ж, за віком годжуся йому в дідусі, і дав їй сто песет, щоб вона наглянула за ним ще годинку. Попри те, що я був на межі банкрутства, мав досить грошей для задоволення деяких вишуканих потреб. Я міг собі дозволити страждати як джентльмен. У цей момент не міг знайти в собі сил для Роджера. Мені страшенно хотілося податися в Ретіро, де я міг би забутися, бити себе в груди, тупати ногами, лаятися чи плакати. Але, коли виходив із номера, задзвонив телефон, і я схопив слухавку, сподіваючись почути Ренатин голос. Проте дзвінок був із Нью-Йорка.

— Пане Сітрин? Це Стюарт із Нью-Йорка. Ми з вами ніколи не зустрічалися. Але я, звісно, про вас знаю.

— Так, я хотів запитати вас… Ви збираєтеся видати книжку П’єра Такстера про диктаторів?

— Ми дуже на це сподіваємось, — відповів він.

— А де Такстер зараз, у Парижі?

— Останньої миті він змінив свої плани і полетів до Південної Америки. Тож, як я знаю, він у Буенос-Айресі, бере інтерв’ю у вдови Перона. Це дуже цікаво. Та країна розвалюється.

— Гадаю, ви знаєте, — сказав я, — що я перебуваю у Мадриді, щоб розглянути можливість створити культурний путівник Європою.

— Справді? — запитав він.

— Хіба Такстер вам про це не казав? Я думав, ви схвалили наш задум.

— Уперше про це чую.

— Ви впевнені? Ви не могли забути?

— Про що ви говорите, пане Сітрин?

— Щоб не забирати вашого часу, — сказав я, — лише одне запитання: я перебуваю у Мадриді як ваш гість?

— Я нічого про це не знаю.

— Ay, que lío!

— Прошу?

У завішеному алькові, раптом змерзнувши, я заліз у ліжко з телефоном. Сказав:

— Це