Читати книгу - "Життя й чудні та дивовижні пригоди Робінзона Крузо, моряка з Йорка, написані ним самим, Даніель Дефо"

Досить згадати порти й місця, куди ми заходили, та пригоди, що траплялись нам у дорозі. Спершу ми зайшли на острів Мадагаскар. Хоч населення там люте й зрадливе і дуже добре озброєне списами та луками, якими там орудують надзвичайно вправно, проте спочатку нам було у них дуже добре. Приймали нас дуже привітно. За різні дрібниці, які ми їм дали — ножі, ножиці тощо, — нам привели одинадцять годованих биків, не дуже гарної породи, проте дуже добрих на м’ясо. Частину їх ми взяли для наших тодішніх потреб, а решту на засіл.

Ми мусили простояти там іще деякий час після того, як запаслись провізією. Мене завжди цікавило заглянути в кожний куточок того світу, куди я приїздив, — і я сходив на берег так часто, як тільки міг. Трапилось це на східному боці острова, де ми зійшли одного вечора на берег, і народ, якого там, до речі, дуже багато, зібрався навколо і, ставши віддаля, пильно придивлявся до нас. Торгували ми з ними вільно, ставились вони до нас ласкаво; тому ми гадали, що нам ніщо не загрожує. Побачивши людей, ми зрізали з дерева три гілки і встромляли їх на певній відстані, а це в тій місцевості ознака миру та дружби. Друга сторона втикала також три тички або гілки, означаючи цим, що вона згодна на мир. Після цього, за їх звичаєм, не можна було ні нам переходити за три тички в їх напрямі, ні їм переходити за три тички чи гілки у нашому напрямі. Отже, ми почували себе цілком безпечно по цей бік трьох тичок, а на всьому просторі між нашими та їхніми тичками дозволялось, як на базарі, розмовляти, ходити й торгувати. Входячи туди, ви мусили не брати з собою зброї, а вони, вступаючи на цей базар, всі встромляли свої дротики та списи коло перших тичок і входили беззбройні. Коли ж проти них уживають якого-небудь насильства і мир, таким чином, порушено, вони біжать назад до своїх тичок, хапають свою зброю, і мирові край.

Одного вечора, коли ми були на березі, трапилось, що туди прийшло багато більше людей, ніж звичайно, але всі вони ставились до нас дуже приязно та чемно. Вони поприносили багато чого з провізії, а ми надавали їм натомість різних дрібничок, що були в нас. Жінки пропонували молоко, коріння та ще чимало придатних для нас речей, і все було гаразд. Ми зробили собі маленький намет чи хижку з гілок і лягли ночувати на базарі.

Не знаю, з якої причини, але мені чогось не хотілось лежати на березі з іншими. Коло кам’янистого берега, так, як кинути каменем, стояла на якорі наша шлюпка під доглядом двох людей. Одного я відрядив на берег, а сам, наламавши з дерева гілля, щоб накритись ним у шлюпці, поклав на дні човна парус і перебув там усю ніч.

Близько другої години ранку ми почули, що один із наших людей на березі зняв страшенний галас, просячи ім’ям Бога подати шлюпку й допомогти їм, бо інакше всіх їх переб’ють. Одночасно я почув постріли з п’ятьох мушкетів — бо саме стільки було в них рушниць. Вистрелили вони тричі, бо, здається, тамтешніх тубільців злякати було не так легко, як американських дикунів, з якими мені доводилось стикатись.

Я не знав, що сталося, але зараз же, збуджений шумом, наказав шлюпці рушати і вирішив з трьома рушницями, які були на ній, висісти на берег і допомогти нашим людям.

Ми швидко скерували човна на берег, але наші люди так поспішали, що, прибігши до води, кинулися вплав, переслідувані трьома-чотирма сотнями люду. Наших людей було всього дев’ятеро, і лише п’ятеро з них мали рушниці, а решта — пістолі та тесаки, з яких їм було мало користі.

Ми підібрали сімох із наших людей, і то з великими труднощами; троє з них були тяжко поранені. Ще гірше було те, що, стоячи в шлюпці та підбираючи своїх людей, ми були в неменшій небезпеці, ніж вони на березі; дикуни пускали в нас стріли так рясно, що довелось укріпити борт шлюпки лавками й двома-трьома дошками, взятими з корабля, на наше щастя, випадково, а скорше — з обачності.

І все-таки, якби було видно і вони могли побачити хоч краєчок когось із нас, вони, напевне, влучили б, бо стрільці були з них чудові. При світлі місяця ми дуже невиразно бачили, як вони стояли на березі, кидаючи в нас дротики та стріли. Наготовивши вогневу зброю, ми дали в них залп і з криків почули, що поранили чимало людей. Проте вони достояли так у бойовому порядку аж до світанку, щоб, як ми гадали, мати змогу краще цілити в нас.

У такому стані ми не знали, як витягти якір та поставити парус, бо для цього треба було стати в шлюпці, а тоді дикуни влучили б у нас так само певно, як ми влучили б дробом у птицю на дереві. Я почав було давати тривожні сигнали кораблеві, що стояв за шість миль від нас. Мій племінник-капітан, почувши постріли і побачивши в підзорну трубу, що ми стріляємо в напрямі берега, чудово зрозумів наше становище і, витягши якнайшвидше якір, наблизився до берега, а тоді послав нам на допомогу другу шлюпку з десятьма чоловіками. Але ми крикнули їм не підходити надто близько, сказавши, в якому становищі ми перебуваємо. Вони спинились коло нас, і один із матросів, взявши кінець каната в руку і тримаючись за нашою шлюпкою так, щоб вороги не могли його бачити як слід, приплив до нашого борту і прив’язав канат до шлюпки. Тоді ми відв’язали канат від нашого якоря і покинули його, а матроси потягли нас далі від стріл, поки ми лежали, сховавшись за зроблений нами бруствер.

Коли ми відійшли вбік, наш корабель повернувся бортом до дикунів, поплив мимо берега і випалив у них з усіх гармат — шматками заліза, свинцю, малими кулями тощо, вчинивши цим велике спустошення.

Ступивши на корабель і опинившись у цілковитій безпеці, ми мали досить часу, щоб розслідувати причину цієї сутички. Наш торговельний агент, що часто бував у цих місцях, спонукав мене до цього, запевнивши, що тубільці, склавши з нами мирну угоду, ніколи не зачепили б нас, якби ми самі не дали приводу для цього. Нарешті виявилось, що якась стара жінка прийшла до нас з молоком і принесла його до наших тичок укупі з молодою