Читати книгу - "Червоне і чорне, Стендаль"

І коли Матильда нарешті вийшла разом з адвокатом, він почував у своєму серці значно більше приязні до адвоката, ніж до неї.

Через годину його збудили від глибокого сну чиїсь сльози, що капали на його руку. «А, знов Матильда,- подумав він.- Це вона прийшла, вірна своїй тактиці, сподіваючись переконати мене з допомогою ніжних почуттів». З нудьгою передбачаючи нову патетичну сцену, він не розплющував очей. Йому пригадались вірші Бельфегора,165 що тікав від своєї жінки.

Раптом він почув якесь дивне зітхання й розплющив очі; це була пані де Реналь.

- Ах, невже я бачу тебе перед тим, як умерти! Чи це лише сон? - вигукнув Жюльєн, кидаючись їй до ніг.- Але пробачте, пані, у ваших очах я тільки вбивця,- сказав він тої ж миті, отямлюючись.

- Пане... я прийшла благати вас подати апеляцію, я знаю, що ви відмовляєтесь це зробити... - Ридання душили її, вона не могла говорити.

- Благаю вас, пробачте мені.

- Якщо ти хочеш, щоб я тобі пробачила,- сказала вона, підводячись і кидаючись йому в обійми,- подай негайно апеляцію на смертний вирок.

Жюльєн вкрив її поцілунками.

- А ти приходитимеш до мене щодня протягом цих двох місяців?

- Клянуся. Щодня, якщо мій чоловік не заборонить.

- Підписую! - скрикнув Жюльєн.- Як? Ти прощаєш мені! Невже це можливо?

Він стиснув її в обіймах, не тямлячи себе. Раптом вона тихенько скрикнула.

- Це нічого,- сказала вона,- ти зробив мені трохи боляче.

- Твоє плече,- скрикнув Жюльєн, розридавшись. Він трохи відсунувся і вкрив її руки жагучими цілунками.- Хто б міг сказати це тоді, коли я бачив тебе востаннє в твоїй кімнаті у Вер'єрі?

- А хто б міг подумати тоді, що я напишу панові де Ла-Молю того жахливого листа?

- Знай! Я завжди тебе кохав, я кохав тільки тебе.

- Невже це можливо? - скрикнула пані де Реналь, і тепер уже вона не тямила себе від радості. Вона припала до Жюльєна, що стояв перед нею на колінах, і вони довго мовчки плакали.

Ніколи за все своє життя Жюльєн не переживав такої хвилини.

Минуло багато часу, перш ніж вони знову могли говорити.

- А ця молода жінка, пані Мішле,- сказала нарешті пані де Реналь,- або, вірніше, мадемуазель де Ла-Моль, бо я справді починаю вірити чуткам про цей дивовижний роман?

- Це тільки на перший погляд так,- відповів Жюльєн.-Вона моя дружина, але не кохана.

І вони обоє, раз у раз перебиваючи одне одного, стали розповідати про все, що відбулося з ними. Листа, написаного панові де Ла-Молю, склав молодий духівник пані де Реналь, а вона його лише переписала.

- Ось на який жах штовхнула мене релігія! - казала вона йому.- А я ж іще пом'якшила найжахливіші вирази в цьому листі.

Захват і радість Жюльєна доводили їй, що він усе їй прощає. Ніколи ще він не кохав її так безмежно.

- А проте я вважаю себе віруючою,- казала йому згодом пані де Реналь.- Я щиро вірю в бога і вірю - це було доведено мені,- що мій гріх жахливий; але досить мені побачити тебе, навіть після того, як ти двічі вистрілив у мене з пістолета...

Тут Жюльєн, незважаючи на її опір, вкрив її поцілунками.

- Пусти, пусти,- продовжувала вона,- я хочу розібратися в цьому разом з тобою, я боюсь, що забуду… Досить мені побачити тебе, як всяке почуття обов'язку в мене зникає: я вся - безмежна любов до тебе, ні, слово «любов» навіть занадто слабке. Я почуваю до тебе те, що мусила б почувати хіба що тільки до бога: тут усе - благоговіння, любов, покора... Справді, я не знаю, яке дивне почуття ти збуджуєш у мені; накажеш мені зарізати тюремника, і я зроблю цей злочин, і навіть подумати не встигну. Поясни мені це, перш ніж я піду від тебе; я хочу зрозуміти власне серце; бо через два місяці ми розлучимось... А втім, як знати, чи ми справді розлучимось? - сказала вона з усмішкою.

- Я зрікаюся свого слова, я не буду подавати апеляції,- вигукнув Жюльєн, схоплюючись,- якщо ти зробиш спробу вкоротити собі життя чи зашкодити собі отрутою, ножем, пістолетом, вугіллям або яким іншим способом.

Обличчя пані де Реналь раптом змінилось; палка ніжність поступилася місцем глибокій задумливості.

- А що, якби ми вмерли зараз? - спитала вона.

- Хто знає, що буде там, на тому світі? - відповів Жюльєн.- Можливо, муки, а можливо, й зовсім нічого. Хіба ми не можемо блаженно прожити ці два місяці? Два місяці - як багато днів! Ніколи я не був такий щасливий.

- Ти ніколи не був такий щасливий?

- Ніколи,- радісно повторив Жюльєн,- кажу тобі щиро, як самому собі. Борони мене боже перебільшувати.

- Ну, раз ти так кажеш - твої слова для мене закон,- сказала вона, несміливо й скорботно всміхаючись.

- Так ось! Заприсягни своїм коханням до мене не робити замаху на своє життя ні прямо, ні посередньо... Подумай про те,- додав він,- що ти повинна жити для мого сина; Матильда покине його на руки слуг, як тільки стане маркізою де Круазнуа.

- Присягаю,- холодно сказала вона,- але я хочу мати в руках твою апеляцію, написану й підписану твоєю рукою. Я сама піду до прокурора.

- Бережись, ти скомпрометуєш себе.

- Після того, як я прийшла до тебе у в'язницю, я зробилась навіки притчею во язицех у Безансоні, в цілому Франш-Конте,- мовила вона з глибоким смутком.- Межі суворої цнотливості порушені... Моя жіноча честь загублена; правда, це заради тебе...

Вона говорила з таким сумом, що Жюльєн в пориві зовсім нового для нього солодкого почуття стиснув її в обіймах: це було не любовне сп'яніння, а безмежна вдячність. Він тільки тепер по-справжньому зрозумів, яку велику жертву вона принесла йому.

Якась милосердна душа повідомила, очевидно, пана де Реналя, що його дружина відвідує Жюльєна у в’язниці, бо через три дні він послав до неї карету з категоричним наказом негайно повернутись у Вер'єр.

Цією жорстокою розлукою почався важкий для Жюльєна день. Через дві-три години його повідомили, що якийсь проноза піп, якому чомусь не вдалося примазатись до безансонських єзуїтів, зранку стоїть на вулиці перед брамою в'язниці. Йшов сильний дощ, і цей чоловік, очевидно, хотів розіграти з себе мученика. Жюльєн був у похмурому настрої, і це блазенство