Читати книгу - "В сузір’ї Дракона"

Бо смерть — це всього лише початок?

Нового життя?

Знати б людині про це достеменно.

Але, мабуть, цього їй ще не дано знати.

Можливо, цю таємницю таємниць людства знає Петько Паляниця, хлопчик із придніпровського села, але про це він уже ніколи й нічого і нікому не скаже.

Тільки посміхається загадково із старої фотографії і в його посмішці відчувається вічна загадка людства. І ще щось… Наче підбадьорливо. Почекай, мовляв, колись ти сам про все дізнаєшся — як настане тобі час…

Смерть — це лише початок.

Ніхто ж бо не помирає назавжди.

Але тут наша розмова — може, й дилетантська про реінкарнацію — та і які ми спеціалісти з цього феномена? — урвалася, як до берега, де ми загорали на каменях, пристав дерев’яний човник і двоє місцевих рибалок — ще бадьорі дідки, — заходилися з нього вибирати сітку. В кормі ліниво ворушилися золотисті лящі.

Не змовляючись, ми купили в них кілька найбільших («По чім?» «Та як для вас, то по шість гривень за кіло і забирайте хоч і всі, — раде вигукували рибалки. — Нам ще й краще, не треба везти на трасу продавати. Та й буде нам на хліб і до хліба, бо вже й чорт зна коли пенсію приносили. Тільки Дніпро нас і рятує…») і подалися в село — юшку, про яку давно мріяли, — варити.

Тітка Марина, як ми з’явилися в дворі з дарами Дніпра, аж руками сплеснула на радощах.

— Ой, спасибочки вам! Вже давно юшки не смакувала — аж снитися почала. Над такою рікою живу, а вже й забула, коли свіжу рибу пробувала — казна-що таке! Відведу сьогодні з вами душечку…

І гайнула до кабиці в дворі, а ми з Олею заходилися чистити лящів…

Швидко чи ні (мабуть, таки швидко, бо відпочинок ніколи не буває ані довгим, ані зайвим), а відпустка, бодай і за два роки, та ще після тривалого зарубіжжя, проведена в рідному Києві, пролетіла, як ми й оглянутись не встигли і нам вже довелося збиратися в неблизьку дорогу в Мексику — до праці в спільній україно-мексиканській компанії, де я тоді займав не останній службовий щабель.

Коли це за день до вильоту в Нью-Йорк, а звідти в Мехіко, все раптом круто перемінилося. Правління запропонувало мені залишитися в Києві й очолити українську частину компанії. Все зваживши, я погодився. Ще б пак! Це було для мене значним підвищенням (у фінансовому, не кажучи вже за інші, аспекти), я негадано ставав одним з двох ведучих керівників компанії. А це щось та важило для мене, плюс робота на Батьківщині. Як кажуть: і дома, і замужем.

За умовами угоди, я мав негайно вилетіти в Мехіко, здати там справи (скільки б це не зайняло часу, тиждень чи місяць) і, повернувшись до Києва, приступити до своєї нової роботи.

Отож, дружина залишилася вдома, а я на недовгий час вилетів у Мехіко. І, як водиться, закрутився. Тиждень не залишав свого офіса, готуючи справи для передачі своєму наступнику. Зрештою, до п’ятниці все вдалося втрясти, все підготував, узгодив і за тиждень завершив справу з передачею. І вперше за останні дні, з насолодою розігнувши спину, виглянув у вікно — що там у світі білому, мексиканському?

В Мехіко стояла просто пречудова погода (а втім, інших там не буває), квиток на зворотну дорогу до Києва у мене вже знаходився в портмоне, настрій — щоякнайліпший. Залишався ще один день мого перебування в мексиканській столиці і він був цілком вільним — я мав право витратити його за власним розсудом.

Вирішив на прощання відвідати Ісля Мугерес, симпатичний Острів Жінок на Юкатанському півострові. Не так попрощатися з тамтешнім краєм, як з юним другом Альфредо Крусом, який після поїздки в село до тітки Марини і всього, що я там почув і побачив про Петька Паляницю, не йшов мені з думки. На ходу зрихтував малому деякі дарунки, заодно прихопив і копію знімка, на якій він так схожий на того українського хлопця Петька Паляницю, ким він за власним зізнанням був. Заодно віз і кілька фотознімків села, краєвидів Дніпра — щоправда, вони тепер дещо відмінні від тих, що були ще до Другої світової війни. Хати вже, звісно, інші, та й скелі на Дніпрі з побудовою Дніпрогесу й утворенням між Дніпропетровськом та Запоріжжям штучного озера зникли під водою, але дещо й залишилося — цікаво, чи впізнає Альфредо той край, у якому він колись жив? У першому своєму житті. Я заздалегідь підбирав слова, що ними збирався поспілкуватися з підлітком на цю вельми не просту тему і не міг їх поки що віднайти. Гаразд, подумав, якось воно все на місці влаштується. Хвилювався, як наче вирішувалася моя особиста доля. Та і як з ним говорити про якусь незбагненну реінкарнацію, у якій і сам не дуже петрав? (Та й хто в ній достеменно розбирається, хотів би я знати?) Та й чи треба взагалі? А раптом… А раптом це відкриття подіє на незміцнілу ще психіку індіанської дитини, яка живе собі на острові в рідному краї з батьками, нічого не відаючи, як Божа рослинка. Наловить риби на рифах, день прохарчується — та й усі проблеми. А решту за нього вирішать їхні прадавні боги — як вони ухвалять, так і буде. А буде