Читати книгу - "Нічний цирк"

— Скільки мов ти знаєш? — цікавиться чоловік, коли офіціант зникає.

— Я ніколи не намагався полічити, — каже Прибамбас. — Щойно почую достатньо, щоб зрозуміти основи, одразу можу розмовляти.

— Вражає.

— Я від природи мав деякі здібності, а Селія навчила мене, як знаходити конструкції та складати звуки в повноцінні речення.

— Сподіваюся, з неї вийшов кращий учитель, ніж із її батька.

— Наскільки мені відомо, вони зовсім різні люди. Передусім вона ніколи не змушувала Крихітку чи мене грати в небезпечні ігри.

— А чи відомо тобі, у чому була суть змагання, на котре ти натякаєш? — питає чоловік у сірому костюмі.

— А вам? — запитанням на запитання відповідає хлопець. — Мені здавалося, що там усе було неоднозначним.

— На світі небагато однозначних речей. Дуже давно — гадаю, ти навіть міг би сказати «давним-давно», якби захотів, аби історія здавалася казковішою, аніж вона є, — один із моїх учнів і я посперечалися про порядок у світі, про постійність, довготривалість і час. Він уважав, що мої погляди застаріли, і розробив власну теорію, яка здавалася йому досконалою. Я дотримуюся думки, що жодна теорія нічого не варта, якщо її не можна вивчити, тож він узявся викладати. Спочатку ми почали влаштовувати змагання серед наших учнів замість іспитів, але з часом вони ставали щоразу складнішими. Якщо бути чесним, вони завжди були змаганнями проти хаосу, перевіркою самовладання й мали на меті визначити, чиї методи працюють краще. Одна річ — вивести двох суперників на ринг і почекати, хто з них першим опиниться на землі, але геть інша — коли крім них на рингу опиняється ще хтось. Коли кожен крок має свої наслідки. Останнє змагання виявилося особливо цікавим. Мушу визнати, що міс Бовн знайшла хитромудре рішення, але мені шкода, що я втратив учня. — Чоловік сьорбає вино. — Він був, напевно, найкращим з усіх.

— Ви гадаєте, він помер? — питає Прибамбас.

Чоловік ставить келих на столик.

— А ти гадаєш, що ні? — перепитує він після довгої паузи.

— Я знаю, що ні. Так само точно, як знаю, що батько Селії, який, до речі, теж не зовсім мертвий, стоїть за тим вікном, — Прибамбас підіймає келих і показує ним на темне вікно біля дверей.

Віддзеркалення у склі може бути сивочолим чоловіком у ладно скроєному пальті або злитим відображенням відвідувачів і офіціантів та вигнутого відбитого світла вуличних ліхтарів. На мить воно вкривається ледь помітними брижами, а потім зовсім зникає.

— Марко й Селія не померли, — повідомляє хлопець. — Але й не перебувають у такому стані, як він, — додає, киваючи на вікно. — Вони в цирку. Вони і є цирк. У Лабіринті можна почути відлуння його кроків, а серед хмарок відчути аромат її парфумів. Це чудово.

— Гадаєш, бути ув’язненим — чудово?

— Залежить від точки зору, — каже Прибамбас. — Вони знайшли одне одного й опинилися в надзвичайному місці, котре буде рости й змінюватися навколо них. У якомусь сенсі вони мають цілий світ, народжений лише фантазією чарівника. Марко навчав мене, як створювати ілюзії, але мені поки не вдається. Тому — так, я гадаю, що це чудово. До речі, знаєте, він вважає вас своїм батьком?

— Він сам тобі це сказав? — дивується чоловік у сірому костюмі.

— Мені не потрібні слова, — пояснює хлопець. — Марко дозволив мені прочитати його душу. Я бачу минуле людей, часом навіть дуже детально, якщо мій візаві по-справжньому мені довіряє. Він вірить мені, тому що Селія повірила. Думаю, він більше не звинувачує вас. Адже Марко знайшов Селію саме завдяки вам.

— Я обрав його, як щось протилежне Селії, що водночас доповнюватиме її. Можливо, навіть занадто добре обрав. — Чоловік у сірому костюмі нахиляється до столу, наче хоче потайки прошепотіти кілька слів, але тон його голосу залишається незмінним. — Ти розумієш, що це виявилося помилкою. Склалася занадто вдала пара. Вони занадто заволоділи думками одне одного, щоб і далі змагатися. А тепер вони вже ніколи не розлучаться. Шкода.

— Закладаюся, ви не романтик, — зауважує Прибамбас і доливає собі вина.

— Був колись, у юності. А це було дуже, дуже давно.

— Можу уявити, — погоджується хлопець і повертає пляшку з вином на стіл. Минуле чоловіка в сірому костюмі тягнеться дуже далеко. Довше, ніж минуле інших людей, з котрими зустрічався Прибамбас. Він може прочитати лише його частину, бо решта вже зносилася й поблякла. Найчіткішим залишається фрагмент, пов’язаний із цирком, за нього найлегше вхопитися.

— Я здаюся таким старим?

— Ви не маєте тіні.

Чоловік у сірому костюмі складає вуста в якусь подобу посмішки — це єдина зміна його обличчя за цілий вечір.

— Ти досить уважний, — хвалить він хлопчину. — На сотню, а то й тисячу людей рідко випадає хтось, хто помічає. Так, мій вік дуже поважний. І за життя я бачив чимало всього. Дещо таке, що хотів би забути. Зрештою за все