Читати книгу - "Необхідні речі"

В останню мить Лестер повернув голову, саме вчасно, щоб отримати облямоване сталлю горіхове ложе собі межи очі. Пролунав гидкий хрускіт, коли ложе пробило діру в черепі Лестера та обернуло його передній мозок на желе. Звук був такий, ніби хтось щосили став на повну коробку попкорну. Лестер Претт помер ще до того, як його тіло впало на підлогу.

Шила Бріґгем подивилася на нього й почала кричати.

19

– Думав, я не дізнаюся, хто це? – бурчав Бастер Кітон, витягуючи Норріса, очамрілого, проте не пораненого, з водійського вікна «фольксваґена». – Думав, не дізнаюся, якщо твоє ім’я внизу кожного блядського листка, що ти розклеїв? Так ти думав? Так?

Він підняв кулак, щоб ударити Норріса, а Алан Пенґборн водночас накинув на зап’ястя наручник, настільки спритно, наскільки взагалі можливо.

– Ге! – вигукнув Бастер і масивно крутнувся навколо своєї осі.

Зсередини муніципалітету почувся чийсь крик.

Алан повернув голову в той бік, а тоді за наручник на іншому кінці ланцюга потягнув Бастера до відчинених дверей його ж «кадиллака». Бастер тим часом молотив його кулаками. Алан отримав кілька невинних стусанів у плече, тоді заклацнув вільний наручник на ручці дверцят автомобіля.

Він обернувся й побачив Норріса. Йому вистачило часу, щоб відзначити те, наскільки жахливий вигляд має Норріс, і відкинути це як наслідки таранення по центру його автомобіля від голови ради виборних.

– Ходімо, – сказав він Норрісові. – Маємо клопіт.

Але Норріс його проігнорував, принаймні на секунду. Він проштовхнувся повз Алана і зацідив Бастерові Кітону прямо в око. Бастер злякано ґелґотнув і повалився на дверцята автомобіля. Вони були ще відчинені, і його вага їх затраснула, а край просякнутої потом сорочки затиснуло в клямці.

– Це тобі за мишоловку, чмо жирне! – вигукнув Норріс.

– Я тебе дістану! – закричав у відповідь Бастер. – Ти навіть не думай! Я Вас Усіх дістану!

– Оце дістань, – проревів Норріс.

Він знову рухався вперед, піднявши кулаки по боках випнутих голубиних грудей, коли Алан схопив його й потягнув назад.

– Покинь того! – закричав він Норрісові в обличчя. – У нас проблема в управі! Велика проблема!

Повітря знову пронизав крик. Люди вже почали збиратися на хідниках Ловер-Мейн-стріт. Норріс подивився на них, тоді знову на Алана. «Очі проясніли, – з полегшенням відзначив Алан, – знову схожий на самого себе». Більш-менш.

– Що таке, Алане? Це щось через нього?

Він смикнув підборіддям у бік «кадиллака». Бастер стояв на місці, спопеляючи їх поглядом і вільною рукою смикаючи за наручник на зап’ястку. Здавалося, він узагалі не чув жодних криків.

– Ні, – відповів Алан. – Пістолет при тобі?

Норріс похитав головою.

Алан відстебнув запобіжний ремінець на кобурі, дістав табельний тридцять восьмий і подав Норрісові.

– А ти, Алане? – запитав той.

– Мені треба, щоб руки були вільні. Давай, ходімо. Г’ю Пріст в управі, і він здурів.

20

Г’ю Пріст здурів, це безперечно, проте перебував він за добрих три милі від муніципалітету Касл-Рока.

– Давай поговорим про… – почав був він, і саме тоді Генрі Бофорт, ніби чортик з табакерки, вискочив із-за бару з просоченим кров’ю правим боком сорочки і зведеним дробовиком.

Генрі та Г’ю вистрелили одночасно. Тріск пістолета заглух у змазаному, первісному рику дробовика. Дим і полум’я вивергнулися зі зрізаного ствола. Ноги Г’ю відірвалися від підлоги, і він полетів через кімнату, світячи босими ступнями, а груди розлетілися на баговиння з червоної кваші. Пістолет вибило йому з рук. Кінці лисячого хвоста спалахнули.

Генрі повалився на задній бар, бо куля Г’ю прошила йому праву легеню. Навколо нього валилися й розбивалися пляшки. У грудях роїлося сильне заціпеніння. Він кинув дробовик і пошкандибав до телефона. Повітря повнилося шаленим парфумом пролитого бухла й запаленілого лисячого хвоста. Генрі спробував вдихнути, і хоча груди здіймалися, повітря туди наче не потрапляло. Коли дірка в грудях утягувала повітря, чувся тонкий пронизливий звук. Телефон, за відчуттями, важив тисячу фунтів, але він нарешті підніс слухавку до вуха й натиснув кнопку, що автоматично зв’язувалася з шерифською управою.

Бііп… бііп… бііп…

– Що там у вас нахуй діється, люди? – змучено прохрипів Генрі. – Я тут вмираю! Візьміть, бляха, трубку!

Але телефон просто продовжував дзвонити.

21

Норріс наздогнав Алана на середині провулка, і вони пліч-о-пліч вийшли на маленьку стоянку муніципалітету. Норріс стискав табельний револьвер Алана, тримаючи палець на запобіжнику й націлюючись коротеньким стволом у гаряче жовтневе небо. «Сааб» Шили Бріґгем стояв на стоянці разом із машиною-чотири, поліцейським автомобілем Джона Лапойнта, але більше транспорту не було. Алан устиг замислитися, де ж автомобіль Г’ю, а тоді розчахнулися бічні двері шерифської управи. Звідти вискочила якась людина з дробовиком із кабінету Алана й парою скривавлених рук. Норріс націлив короткоствольний тридцять восьмий і запхав палець усередину запобіжної скоби.

Алан умить відзначив дві речі. По-перше, Норріс стрілятиме. По-друге, криклива людина зі зброєю – це не Г’ю Пріст, а Шила Бріґгем.

Майже божественні рефлекси Алана Пенґборна того дня врятували життя Шилі, хоча до трагедії було вельми близько. Він навіть не переймався тим, щоб скрикнути чи бодай рукою перевести дуло пістолета. Жоден з цих варіантів не був би особливо успішним. Натомість він вистромив лікоть і смикнув ним угору, ніби заповзятий танцівник бак-енд-вінгу на сільських танцях. Лікоть ударив по озброєній руці Норріса, вибиваючи пістолет угору за мить до того, як Норріс вистрелив. На закритому внутрішньому дворику постріл пролунав посиленим ударом батога. Посипалося вікно на другому поверсі, у відділі з обслуговування міста. Після цього Шила опустила дробовик, яким щойно випустила мізки Лестерові Претту, й побігла до них, скрикуючи й ридаючи.

– Господи, – тихим ошелешеним голосом промимрив Норріс. Коли він передав пістолет Аланові ложем уперед, обличчя в нього було біле як папір. – Я ледь Шилу не застрелив, Боже ж ти мій.

– Алане! – закричала Шила. – Дякувати Богові!

Вона врізалася в нього, не сповільнюючись, і мало не збила з ніг. Алан запхав револьвер у кобуру, після чого обійняв її. Жінка тремтіла, ніби шнур, крізь який проходить завеликий заряд електрики. Алан підозрював, що й сам добряче тремтить, і був недалеко від того, щоб обмочитися. Вона істерила, осліпла від паніки, і це, напевно, було благословенням: він думав, що вона й поняття не має, наскільки близькою була до того, щоб спіймати кулю.

– Шило, що тут відбувається? – запитав він. – І кажи мені швидко.

У вухах так сильно дзвеніло від пострілу й луни, що він міг заприсягтися, ніби чує звідкись звук телефона.

22

Генрі Бофорт почувався ніби сніговик, що тане на сонці. Ноги підкошувалися. Він повільно звалився на коліна, а у вухах йому жебоніли гудки телефонного дзвінка, на який не відповідали. У голові все пливло від суміші смороду алкоголю й паленого хутра. До цих запахів долучився ще один. Він