Читати книгу - "Лазарит"

Джоанна охоче погодилася. Удома вона частенько сідала за дошку з батьком чи одним із братів і її вважали хорошим гравцем. Грали вони й з чоловіком, але Обрі весь час програвав та смертельно ображався. Батько якось пояснив Джоанні, як за манерою гри в шахи можна розгадати характер суперника, і вона раптом захотіла дізнатися, який він насправді, її несподіваний знайомець.

Партія почалася досить стрімко, але потім обоє замислилися. Уже сонце піднялося високо, а вони досі схилялися над дошкою. Запопадливі темношкірі раби обмахували їх віялами зі страусиного пір’я, немов відганяючи жару. Джоанна помітила, що емір Малік грає сміливо та ризиковано – не боїться жертвувати фігури задля досягнення мети, і разом із тим у нього завжди є варіанти на випадок невдачі. Проте він не був готовий, що жінка зможе розгадати його тактику, і довгенько обмізковував позиції після того, як неочікувані ходи суперниці руйнували його задумки. Але, здавалося, це жодним чином його не гніває. Навпаки!

– Мені дуже лестить, що в мене сьогодні такий суперник, чарівна леді Джиованно, – зауважив емір після одного з її найвдаліших ходів.

Він схилився над дошкою, обмірковуючи становище, в якому опинився його ферзь після ходу Джоанни, а в неї в голові блискавично майнув такий здогад, що аж довелося затиснути рота власною долонею. Боже милий! Малік говорить із сильним акцентом, і вона лише тепер розчула, що він називає її не Джоанною, а саме так, як звуть Річардову сестру – Джиованною!

Зосередившись, вона наважилася запитати, звідки він знає її ім’я.

Емір відірвався від дошки. Його темні очі знову сміхотливо сяйнули.

– О, я багато чого знаю! Знаю навіть, що вам подобається, коли вас називають іменем дивовижної квітки, яку вирощують у садах Сицилії.

Джоанні перехопило подих. Так і є!

Вона схилилася над дошкою, буцімто міркувала, а насправді, щоб приховати хвилювання. Отже: емір Малік точно знав, що зустріне в лісі на пагорбі Іванну Плантагенет, якій подобається, коли її називають Півоною. І король Річард хотів, щоб вони зустрілися. Навіщо? Хто насправді цей емір? Що стоїть за цією дивною інтригою? Нащо Річардові було знайомити іновірця із сестрою?

Джоанна ледве приборкала бажання негайно сказати Малікові, що вона не та, за кого він її має. Але щось – уроджена обережність, страх чи інтуїція – підказали їй: робити цього не варто. Однак після свого відкриття Джоанна так розгубилася, що зробила зо два необдуманих ходи, і зрештою партія, яку вона, безумовно, вигравала, закінчилася внічию.

– Пат, – зітхнув Малік і відкинувся на подушки. – Бажаєте ще зіграти?

Але Джоанна наважилася нагадати, що й так занадто довго користується його гостинністю. Стає дедалі спекотніше, та й в Акрі за неї вже хвилюються.

Емір відповів, що не сміє її затримувати. Але просить – ні, благає! – завтра знову прибути на це ж місце, щоб… – його лице заграло лукавою усмішкою – щоб зіграти ще одну партію і остаточно з’ясувати, хто з них є сильнішим гравцем.

Джоанна не знала, що робити, і страшенно хвилювалася. Чи може вона щось обіцяти від імені сестри короля?

Дорогою в місто вона попросила шотландців нікому не видати того, що сталося на прогулянці. Але приховати це від Іванни вона не могла й не хотіла.

Коли Джоанна розповіла їй про все, та безмежно здивувалася, хоча в її запитаннях було більше цікавості, ніж тривоги. У несподіваній, як вирішила Іванна, зустрічі її кузини із сарацинським еміром чимало забавного та кумедного – оце й усе.

Джоанна так і не наважилася висловити свої підозри, хоча й далі була цілком переконана: емір чекав на пагорбі саме сестру Річарда Левове Серце – Іванну Плантагенет. А ще дужче вона розгубилася, коли король того ж вечора відвідав сестру й знову почав наполягати, щоб вона і завтра вирушила прогулятися верхи.

– Милий Боже, як же мені йому пояснити, що, незважаючи на всі чесноти арабської коняки, я досі не здатна сісти в сідло! – бідкалася Півонія.

Закінчилося все тим, що вона попросила Джоанну знову її замінити, і та з несподіваною готовністю погодилася. Дивний азарт штовхав її продовжити цю незвичайну пригоду, яка відволікала від важких думок.

Шотландці бурчали, незадоволені, що мусять знову обманювати короля, проте, ледь почало сіріти, уже чекали в одному з двориків замку на несправжню королеву Сицилійську.

З Акри маленький загін виїхав перед самим сходом сонця. Емір виглядав Джоанну на тому ж місці, та цього разу він запропонував своїй прекрасній супутниці просто прокататися верхи. Під час прогулянки пагорбами мова зайшла про переваги східних і західних коней, і в цьому Малік знайшов у Джоанні достойну співрозмовницю. Розмова надзвичайно пожвавилася, вони навіть почали сперечатися, хоча емірові не завжди вистачало запасу франкських слів, щоб сформулювати свої аргументи. У таких випадках він гарячкував, починав замашисто жестикулювати, і його вороний кінь через це брикався та хропів, хоча подібне лише розважало вершника. А вершником він був чудовим, легко правив конем і не раз повторював, що цих тварин ніколи не варто бити батогом – це однаково, що шмагати танцівника, вимагаючи від нього благородної грації та гідності в рухах. Кінь під вершником має бути гордовитим.

Від прогулянки пагорбами прокинувся апетит, тому обоє залюбки повернулися до навісу на галявині, де на них чекали ще вишуканіші страви і такий холодний шербет, наче його тримали на льоду, доставленому з гірських вершин Лівану.

Після трапези Джоанна, утомившись від монотонних награвань темношкірої музикантки, сама від себе цього не чекаючи, запропонувала заспівати для гостинного господаря.

І справді, вперше за такий тривалий час їй раптом по-справжньому захотілося співати! Її вже не мордувала пекуча туга й нічні жахи, і, хоча в Джоанниному серці досі зміїлася печаль, ризикована пригода із сарацинським вельможею та його відверте захоплення її красою повертали бажання жити й глибоко бентежили.

Емір був уражений, він із задоволенням слухав, як гостя, перебираючи струни, співає, а її голос переливається оксамитовими низькими та кришталевими високими тонами. Джоанна співала одну зі сповнених любовної знемоги канцон герцога Гільома Аквітанського,[151] видатного провансальського трубадура. Прикривши очі і ледь погойдуючись, вона вся віддалася музиці, її вела за собою та надихала мрія, в якій їй убачалося лице її загадкового попутника, таємничого і небезпечного лицаря на ім’я Мартін, його яскраві сині очі, мужні вилиці, усмішка одним кутиком рота. О, ні, вона не повинна про нього думати, треба забути це обличчя!.. Але пісня лилася, і мрія не покидала її, хотіла воно того чи ні.

Коли Джоанна замовкла,