Читати книгу - "Викрадачі"

як постать чоловіка залишалася розмитою. Він відпочивав, займав центральне місце, але в цілому, як мені здалося, був куди менше важливим у композиції. Що ж, Беатриса де Клерваль дійсно вважала свого чоловіка далеко не таким важливим персонажем картини, ніж її сад, або просто сховала їхню близькість за завісою неясності?

Кайє, який стояв з іншого боку стола, підтвердив деякі мої здогадки.

— Це чоловік Беатриси, Ів Віньйо, що засвідчила їхня дочка Оде. Можливо, вам відомо, що Оде після смерті матері змінила прізвище Віньйо на де Клерваль? Напевно, фанатична відданість матері, а може, вона відчувала значущість своєї матері як художника й бажала прилучитися до її слави? Вона вельми пишалася нею.

Він відійшов у куток їдальні й розглядав керамічну качку, оточену незапаленими свічками, що стояла на олов’яному комоді з дірочками. Ми з Мері обернулися до третьої картини Беатриси де Клерваль — ставок у парку, поверхня рябиться під вітерцем, який розмиває й відбиття у воді нависаючих над головою дерев. Майстерно написаний краєвид прикрашають клумба з квітами на березі ставка й постаті птахів на самому ставку; серед птахів і лебідь, який розправив крила, збираючись у політ. Ця робота приголомшувала. Я подумав, що передача освітлення — принаймні, з мого погляду, — наближалася до майстерності Моне. Чому ж людина, обдарована таким талантом, перестала малювати? Постать лебедя, намальована швидкими мазками, була втіленням польоту, раптового, вільного руху.

— Вона мусила спостерігати багато лебедів, — зауважила Мері.

— Він зовсім живий, — погодився я. Обернувся до Кайє, який підійшов до стільця, взявся за спинку й спостерігав за нами. — Ви не знаєте, де вона це писала?

— Коли Оде прохала продати їй ці картини, вона сказала, що це Булонський ліс, неподалік їхньої домівки в Пассі. Її мати написала цю картину влітку вісімсот вісімдесятого року, якраз перед тим, як кинула живопис. Вона назвала картину «Останній лебідь» — принаймні, так написано на звороті полотна. Вишукана робота, правда? Анрі був готовий мало не на вбивство, аби дістати цю картину для Оде. Він мені тричі писав про цю картину, коли Оде помирала. Третій лист був розлючений, якщо зважати на характер Анрі.

Він змахнув рукою, немов відкидаючи ті переживання з огляду на їхню давність.

— Я вважаю, що це й була остання робота Беатриси де Клерваль, хоча й не можу цього довести. Але так пояснювалася б назва картини — це ж її лебединий спів, до того ж я не зміг розшукати будь-яку її роботу з пізнішою датою. Зрозуміло, Анрі вважає, що остання робота — та, що в нього, «Викрадачі лебедів». Він дивно до неї ставиться. Правда, на першій виставці творів Беатриси, що проходила в музеї Ментенон у Парижі у вісімдесяті роки, не було робіт, пізніших за цю. Ви чули про ту виставку? Для неї я позичив це велике полотно. Втім, це несуттєво, — тут же додав він, повільно нахиляючись і спираючись на спинку стільця. — Ця картина надзвичайна, одна з найкращих в усій моїй колекції. І до моєї смерті вона залишиться тут.

Не сказав, що може статися з нею після того, а я вирішив не запитувати. Замість того я вказав на начерк портрета.

— А це ж хто?

Малюнок був не професійним; він зображував жінку з коротко підстриженим кучерявим волоссям на кшталт кінозірок тридцятих років; дещо незграбно виконаний, але очі моделі виразні, живі, як і тонкі чуттєві губи. Здавалося, вона звикла дивитися, а не говорити, немов заприсяглася не розмовляти — ні в ту хвилину, ні потім, — і від цього погляд ставав виразнішим. Якщо бути об’єктивним, жінку важко було назвати гарненькою, але було в ній щось привабливе й навіть захоплююче. Вона була такою сміливою, що відмовилась від краси.

Кайє схилив голову набік.

— Це Оде. Вона подарувала мені свій портрет, коли ми ще були друзями, а я зберіг на пам’ять про неї. Подумав, їй сподобається, що портрет висить тут, поряд з картинами її матері. І я впевнений, що це їй подобається, де б вона зараз не знаходилась.

— А хто малював? — На малюнку стояла дата в кутку: «1936».

— Анрі. Тоді минуло шість років, як вони познайомилися. А рік потому я покинув Париж. Йому тоді було тридцять чотири роки, мені двадцять чотири, а Оде п’ятдесят шість. Тож я маю портрет Оде його роботи, а в нього є намальований мною — чудова симетрія. Я вам казав, що вона не була красунею, а ось він був красенем.

Кайє обернувся спиною до нас, наче бесіда підійшла до свого логічного завершення — гаразд, якщо він так вирішив. Я швидко уявив собі їх усіх: він поїхав до Мексики якраз перед початком війни, уникнувши таким чином не тільки мук розбитого кохання, а й жахів катастрофи, що насувалася на Європу. Він молодший за Анрі на десять років, і йому, художнику двадцяти чотирьох років, Оде в її п’ятдесят шість мала видаватися зовсім старенькою (лише на чотири роки старшою, ніж я тепер, подумалося мені, й серце моє стислося). Але на начерку жінка не здавалася старою, й вона не була схожою на Беатрису де Клерваль, якщо довіряти портрету роботи Віньйо. Нічим не схожа, хіба що вогниками в очах. Де ж і в який спосіб пережили війну Оде й Анрі? Вони ж обоє пережили її.

— Так ви кажете, Анрі Робінсон ще живий? — не втримався я від запитання, поки ми йшли слідом за Кайє до вітальні-галереї.

— Минулого року був живий, — відповів Кайє, не обертаючись до мене. — Він надіслав мені листа у свій дев’яносто сьомий день народження. Коли тобі виповнюється дев’яносто сім, то пригадуєш усіх, кого любив колись, я так гадаю.

Коли ми знову дісталися до канап, він не зробив широкого жесту, запрошуючи нас сідати, натомість сам залишився стояти посеред кімнати. Я збагнув, що йому має бути вісімдесят вісім, якщо не помилився в підрахунках. На погляд це видавалося неможливим. Він стояв перед нами — стрункий, прямий, з гладкою червонуватою шкірою, з густим білим волоссям, акуратно зачесаним з лоба назад, у добре відпрасованому чорному френчі незвичного покрою — людина, яка чудово збереглася, немов натрапила на секрет еліксиру вічності, а потім утомилася й від того.

— Я вже втомився, — сказав Кайє, хоча на вигляд міг би простояти так весь день.

— Ви були дуже люб’язним до нас, — одразу відказав я. — Але в мене, пробачте, є ще останнє прохання до вас. З вашого дозволу я хочу написати Анрі Робінсону, щоб отримати деякі подальші відомості про творчість Беатриси де Клерваль.