Читати книгу - "Серця в Атлантиді"

і від самого Саллі. Ще пригадувалося, як Слокум свердлив поглядом Діффа, що тепер, після смерті Пекера, став новим лейтенантом. Тут нарешті Діфф подивився на Слокума. Слай Слокум не був офіцер, навіть не належав до пишномовних лісових стратегів, які заднім числом знають краще за всіх, і ніколи не міг би ним стати. Слокум був простий собі E-3 чи E-4, який вірив, що група, яка співає, як «Рер Ерс», обов’язково має складатися з чорних. Іншими словами, просто рядовий, однак готовий зробити те, на що інші готові не були. Ні на мить не втрачаючи контакту з розгубленими очима нового лейтенанта, Слокум трохи повернув голову в інший бік — у бік Мейленфанта, Клемсона, Післі, Мімза і решти самопризначених каральників, чиїх імен Саллі не пам’ятав. Потім Слокум знову глянув просто в очі лейтенанта. Сказилося всього чоловік шість чи вісім. Вони гнали по брудних вулицях повз галасливого, що спливав кров’ю, хлопця все глибше в це дрантиве сільце, на ходу вигукуючи футбольні кричалки, підбадьорення з військових навчань, приспів до «Тримайся, Слупі» й подібну маячню. А Слокум питав очима: «Ну, чого ти хочеш? Ти тепер бос, то чого ти хочеш?»

І Діффенбейкер кивнув.

А чи зміг би він, Саллі, кивнути тоді? Мабуть, ні. Напевно, якби вирішував він, Клемсон, Мейленфант і решта покидьків продовжувала б убивати, доки б у них не закінчилися кулі. Адже приблизно так поводилися підлеглі Келлі та Медіни[61]. Однак Діффенбейкер, треба віддати йому належне, не був Вільямом Келлі. Діффенбейкер злегка кивнув. Слокум кивнув у відповідь, скинув автомат і розніс череп Ральфові Клемсону.

Тоді Саллі вирішив, що Клемсон дістав кулю через те, що Слокум водився з Мейленфантом: Слокум і Мейленфант викурили разом не одну дозу дурманного листя, а ще всі знали, що Слокум чимало свого вільного часу полює на «стерво» разом з іншими любителями «чирви». Та сидячи тут і крутячи в пальцях Діффенбейкерову цигарку, Саллі спало на думку, що Слокум у дупі мав Мейленфанта з його дурманним листям, так само як і його улюблену гру. У В’єтнамі не бракувало ні бгангу, ні картярів. Слокум обрав Клемсона тому, що постріл у Мейленфанта нічого б не дав. Мейленфант, який репетував усю оту фігню про голови, насаджені на палі, щоб в’єтконгівці зрозуміли, що чекає на тих, хто зачепиться з блискавками із «Дельти», стояв надто далеко, щоб привернути увагу тих, хто брьохав, хлюпаючи і стріляючи, по вкритій багнюкою вулиці. До того ж стара мамасан усе одно була мертва, тож хай собі шматує її нафіг.

А тепер Діфф був Діффенбейкером, лисим продавцем комп’ютерів, що перестав їздити на зустрічі. Він дав Саллі припалити своєю «Зіппо» і спостерігав, як той глибоко затягується і викашлює дим.

— Уже довго, бачу? — спитав Діффенбейкер.

— Десь років зо два, плюс-мінус.

— Хочеш знати страшну річ? Як швидко ти знову втягнешся?

— То я розповідав тобі про стару?

— Ага.

— Коли?

— По-моєму, на останній зустрічі, на якій ти був… на узбережжі в Джерсі, тоді коли Даргін зірвав блузку з офіціантки. Ну й огидна була сцена.

— Справді? Не пам’ятаю.

— Ти вже був у повному ауті.

Аякже. Ця частина програми завжди була однакова. Якщо розібратися, вся програма цих зустрічей завжди була однакова. Був діджей, що зазвичай ішов рано, бо хтось хотів побити його за те, що ставить не ті платівки. До того часу з динаміків гриміло щось на зразок «Зловісно сходить місяць», «Запали мій вогонь», «Дай мені трішки кохання» і «Моя дівчинка». Музика з усіх отих фільмів про В’єтнам, які знімали на Філіппінах. Насправді ж більшість солдатів, яких пам’ятав Саллі, захлиналися слізьми від «Карпентерів» і «Ранкового ангела». Саме ці пісні були музичним фоном лісу; вони лунали завжди, коли хлопці передавали один одному косячки і фото своїх дівчат, кайфували і пускали сльозу над «Одним олов’яним солдатиком», загальновідомим у зелені як «Тема граного Біллі Джека». Саллі не пригадував, щоб у В’єтнамі хоч раз чув «Дорз»; завжди тільки «Зе Строберрі Еларм Клок» зі своїм «Ладаном і м’ятою». Вперше почувши це смердюче лайно з програвача в їдальні, він на якомусь рівні збагнув, що війна програна.

Зустрічі розпочиналися музикою і запахом смаженого м’яса (запах, який завжди невиразно нагадував Саллі про запах гелікоптерного палива) і банками пива в відерцях з колотим льодом. Ось ця частина була цілком непогана, ця частина, якщо по правді, була дуже приємна. А тоді — раз! — і вже наступний ранок, світло обпікає очі, голова — одна суцільна пухлина, а шлунок залито отрутою. Одного такого наступного ранку Саллі крізь нудоту невиразно пригадав, що змушував ді-джея знов і знов ставити «О Керол» Ніла Седака, погрожуючи вбити його, якщо той перестане. Іншого ранку Саллі прокинувся поруч з колишньою дружиною Френка Післі. Вона хропіла, бо ніс у неї був зламаний. Її подушка була вся в крові, як і щоки, а Саллі не міг згадати, чи то він зламав їй носа, чи засранець Післі. Саллі волів би, щоб винен був Післі, але знав, що то, цілком можливо, справа його рук. Іноді, особливо в дні ДВ (до «Віагри»), коли в ліжку в нього майже порівну то виходило, то не виходило, він скаженів. На щастя, коли леді прокинулася, то й сама не пам’ятала. Однак пригадала, як він виглядав без нижньої білизни. «Чому в тебе тільки одне?» — запитала вона. «Мені і з цим пощастило», — відповів тоді Саллі. Головний біль був більший за весь світ.

— А що я казав про стару? — спитав він у Діффенбейкера, сидячи і палячи в провулку коло каплиці. Діффенбейкер знизав плечима.

— Просто, що колись ти її часто бачив. Сказав, що часом вона одягнена інакше, але все одно це завжди вона, стара мамасан, яку порішив Мейленфант. Довелося стулити тобі рота.

— Бля, — вилаявся Саллі й запустив вільну руку собі в волосся.

— Ще ти сказав, що, коли повернувся на Східне узбережжя, тобі стало легше, — вів далі Діффенбейкер. — І, послухай, що поганого в тому, що тобі час від часу з’являється бабуся? Дехто бачить летючі тарілки.

— Але не люди, що винні двом банкам майже мільйон доларів, — заперечив Саллі, — якби вони знали…

— Ну дізналися б, і що? А я скажу тобі що: нічого. Поки ти, Саллі-Джоне, платиш внески і щомісяця приносиш їм фантастичний пиріжок, нікому немає діла, що ти бачиш, коли гасиш світло, чи що ти бачиш, коли його не вимикаєш, якщо на те пішло. Їм начхати, чи ти надягаєш жіночу білизну, чи б’єш