Читати книгу - "Гірка правда"

б не було ОУН, то теж був би Тегеран, була б Ялта і Потсдам. Були б такі самі домовленості між Сталіним, Рузвельтом і Черчілем. На ці події ані ОУН, ані УПА абсолютно ніякого впливу не мали. І Західна Україна після війни опинилася б у межах Української РСР, кордон з Польщею був би, як і є, на Бузі і Сані. Але не було б, як уже згадано, трагедії лемків. Не було б масових депортацій українців з Західної України в Сибір, не було б ув'язнювання сотень тисяч українців.

В цій війні могли перемогти або західні альянти разом з СРСР, або гітлерівська Німеччина. США і Великобританія разом з Францією вирішили, що більшою загрозою для людства є гітлерівська Німеччина. Тому й склався союз з СРСР. На перемогу альянтів ОУН-УПА не мали ніякого впливу. І маємо ситуацію, яка склалася після війни. А коли б перемогла гітлерівська Німеччина, то з абсолютною певністю можна сказати, що сьогодні не було б ні незалежної Польщі, ні України, ні Литви, Латвії, Естонії і т.д. Не згадую тут про долю західних держав.

І нехай ОУН не заносить у свої списки багатьох українських героїв-патріотів, шістдесятників, дисидентів, багато з яких віддало своє життя за волю України. Вони не виховалися на ідеології ОУН. Серед них мабуть тільки один був український націоналіст - Валентин Мороз. І не без значення є, що саме з ним не бажав розмовляти, опинившись на Заході, жоден з українських дисидентів - ні ген. Петро Григоренко, ні Леонід Плющ, ні Микола Руденко. Люди типу Василя Стуса, це були дійсні патріоти України, вони з українським націоналізмом не мали нічого спільного. Це тепер їх намагаються приєднати до пантеону жертв українських націоналістів. Більшість українських дисидентів пройшла крізь ряди КПРС. Саме в цих рядах вони пізнали фальш більшовизму. Це вони, українські дисиденти, у великій мірі спричинилися, разом з дисидентами інших народів колишнього СРСР, до розвалу тієї держави.

Коли б не було ОУН, не було б серед поляків стереотипу "українця-різуна". Поляки й досі жили б в Західній Україні. Євреї не мали б до українців претензій за співдію в екстермінації німцями їхнього народу.

Але український націоналізм, що оформився в ОУН, був.

Тому, що не можна збагнути українського націоналізму, не зіткнувшися з ним на практиці, тому що не можна усвідомити собі загрози для посталої української держави, не доторкнувшись до щупальців українського націоналізму, вважаю необхідним показати суть українського націоналізму, який у закамуфльованій формі зберігся на Заході, міняючи лише деколи методи своєї пропаганди. Не говоритиму, отже, про себе, а про український націоналізм на моїх прикладах. І то тільки в короткому розділі цієї частини. Причому з огляду на розмір праці, я вимушений пропустити в ній два цікаві розділи: "Мій особистий досвід серед українців у Канаді й США", а також "Зустрічі з українськими націоналістами у Канаді і США". Про це, може, при іншій нагоді.

Тут повторюю: їдучи до Канади 1981 року, я не знав тутешнього українського середовища, я не знав суті ОУН - українського нацiоналізму - його ідеологічних основ, його практики. Я їхав з Польщі, в якій жив від 1946 року, завжди залишаючись українцем. У Польщі, з огляду на характер праці, я спілкувався з багатьма людьми - простими робітниками, висококваліфікованими робітниками, з селянами, з інтелігенцією, з представниками влади. І можу сказати, що я завжди зустрічався з людьми, з котрими можна було розмовляти - вони вислуховували мої аргументи, часто я з ними не погоджувався, часто ми розходилися, зберігаючи свої погляди. Але без ворожнечі. Навіть коли воєвідський прокурор у Вроцлаві - Ян Земба, заявив у своєму кабінеті, що за його урядування жоден українець не залишиться в органах прокуратури, то я йому відповів: "Те, що ви сказали - це націоналізм чистої води". І нічого. На тому ми й розійшлися. Я не виконав його домагання вийти з органів прокуратури, аж до часу, коли це мені було вигідно. Також я мав словесні сутички з представниками воєвідського комітету партії в Легніци. І теж нічого.

Мене навіть зрозуміли в воєвідській Службі Безпеки в тій же Легніци, вже після того, як перехопили частину мого протибільшовицького писання. Там тільки одного не збагнули: що я не націоналіст. Вони весь час вважали, що я - націоналіст. Про це дав мені зрозуміти мій знайомий - колишній шеф С.Б. (польської Безпеки) з Явора, полк. І.В.

Мені дозволили легально емігрувати до Канади мабуть тому, щоб не мати зайвого клопоту зі ще одним дисидентом, цим разом з українцем.

Їдучи до Канади, я не мав уяви про те, що тут українці поділяються на комуністів, згуртованих у Товаристві об'єднаних українців Канади (ТОУК), і на націоналістів, а ті знову поділені на бандерівців і мельниківців, католиків і православних, "західняків" і "східняків". Я не знав, що в Канаді серед українців немає, чи майже немає демократично думаючих людей. Тепер я знаю, що вони є, але я їх, котрих знаю, котрих пізнав за майже дванадцять років, або про котрих я чув, міг би перерахувати на пальцях двох моїх рук.

Перш за все мене вразила тут низька мовна культура українців. Не тільки в розмовній мові серед людей, не тільки у виступах, але й у писаному слові. Я з цілою відповідальністю стверджую, що понад 90% редакторів, людей, котрі вважають себе журналістами, людей з вищою (українською) освітою, ті, що покінчили у Львові Українську академічну гімназію, тайний університет, навіть письменники - не знають української літературної мови. Але багато з-посеред них має відвагу критикувати в деякій мірі зросійщений ХІ-томний Словник української мови - одне з найбільших досягнень українського мовознавства! Це мене ще більш вразило тому, що в Польщі, як правило, люди з середньою освітою послуговуються польською літературною мовою. А тут - як родзинки на великому калачі безкультурності - у США д-р Петро Одарченко й ще дві-три особи, які досконало знають українську літературну мову; в Канаді - д-р Яр Славутич і ще дві-три особи; в Європі - д-р Ігор Качуровський і ще дві-три особи. Оце і все! Навіть проф. Юрій Шевельов,